Григорій Микитович Васюра народився 9 лютого 1915 року в Чигирині на Черкащині. До війни він працював шкільним учителем, закінчив Київське військове училище зв’язку й дослужився до звання старшого лейтенанта Червоної армії. 28 червня 1941 року під час боїв за Лієпаю в Латвії його взяли в полон. Через кілька місяців добровільна співпраця з німцями відкрила перед ним нову, криваву сторінку біографії. За десятиліття після війни Васюра встиг стати поважним керівником радгоспу під Києвом, вступити до партії, отримати медалі й навіть вимагати орден Вітчизняної війни. Лише в 1986 році, коли йому було вже за сімдесят, приховане минуле вибухнуло й привело його на лаву підсудних.
Подвійне життя Васюри — це не просто історія одного колабораціоніста. Це історія про те, як система окупації перетворювала звичайних людей на знаряддя масових убивств, а післявоєнна радянська машина часом дозволяла злочинцям вбудовуватися в суспільство й навіть здобувати повагу. Його справа — одна з останніх гучних справ про покарання пособників нацистів у СРСР.
Довоєнне життя та військова підготовка
Григорій Васюра виріс у звичайній родині в невеликому містечку Чигирин. Після школи обрав педагогічну стежку, але в 1936 році закінчив Київське військове училище зв’язку й отримав офіцерське звання. Служив командиром відділення зв’язку в укріпрайоні 67-ї стрілецької дивізії. Сучасники описували його як амбітного, дисциплінованого офіцера, який швидко просувався по службі. Ніщо в його довоєнному житті не віщувало майбутнього перетворення на одного з найжорстокіших карателів окупованих територій.
Війна застала Васюру на західному напрямку. 28 червня 1941 року під Лієпаєю він потрапив у полон — за одними даними, контужений, за іншими — добровільно здався. Табори для військовополонених у перші місяці війни були пеклом: масовий голод, хвороби, розстріли. Багато офіцерів шукали будь-який спосіб вижити. Васюра обрав шлях співпраці.
Полон, пропагандистська школа та вступ до шуцманшафту
У таборі Шталаг III-A Васюра погодився працювати на німців. У лютому 1942 року його направили до школи пропагандистів у Вустрау та Вутзеце — спеціальних курсів, які організовувало міністерство окупованих східних територій. Там колишніх радянських військовослужбовців готували до ролі колабораціоністів: вчили антибільшовицькій риториці, основам німецької адміністрації та методам роботи з місцевим населенням.
У червні 1942 року Васюру звільнили з табору й направили до Києва, де формувався 118-й батальйон шуцманшафту — допоміжна поліцейська частина, створена з українських військовополонених та бійців Буковинського куреня. Батальйон мав подвійне підпорядкування: формально ним командував німецький офіцер СС Еріх Кернер, але реальним лідером і начальником штабу швидко став Васюра. Він виявив виняткову енергію та жорсткість, завдяки чому за кілька місяців піднявся від командира взводу до фактичного керівника підрозділу.
Перекидання до Білорусі та початок карательних операцій
На початку березня 1943 року 118-й батальйон перекинули до Білорусі — в район Плещеніц і Логойська. Там німці проводили політику «мертвої зони» — тотального знищення сіл, які підозрювали в допомозі партизанам. За перші місяці перебування на території Білорусі підрозділ Васюри взяв участь у десятках акцій: спаленні сіл, розстрілах цивільних, операціях проти партизанських загонів.
22 березня 1943 року стався епізод, який визначив долю Васюри на десятиліття вперед. Під час перестрілки з партизанським загоном «Дяді Васі» (Василя Воронянського) загинув німецький капітан Ганс Вельке. У відповідь карателі спочатку вбили 26 лісорубів із села Козирі на дорозі Плещеніци—Логойськ. Потім батальйон рушив до села Хатинь.
Спалення Хатыні: деталі трагедії 22 березня 1943 року
У Хатыні карателі зігнали жителів — переважно жінок, дітей та старих — у великий сарай. Двері забарикадували, обклали будівлю соломою, підпалили й кидали гранати всередину. Тих, хто намагався вирватися з полум’я, розстрілювали з автоматів. Загинуло 149 людей, серед них 75 дітей. Усі хати села спалили дотла.
Васюра не підписував наказ про знищення села — це міг зробити лише німецький шеф батальйону. Проте численні свідчення, зібрані пізніше, та його власне зізнання на суді підтверджують: саме Васюра безпосередньо керував операцією на місці. Він віддавав накази підлеглим, особисто стріляв по втікачах з MP-40, координував дії поліцаїв, які виганяли людей із хат і заганяли їх у палаючий сарай. За оцінками слідства, на його особистій відповідальності лежить загибель сотень мирних жителів під час різних акцій.
Подальші карательні акції та перехід до дивізії СС
Після Хатыні 118-й батальйон продовжив участь у великих операціях «Хорнунг», «Драуфгенгер», «Коттбус», «Герман» та «Вандсбек». Загалом за період з січня 1943 по липень 1944 року підрозділи шуцманшафту та СС знищили в Білорусі понад 627 сіл у рамках політики «мертвої зони». Васюра брав участь у розстрілах євреїв у Камінській Слободі, спаленні сіл Дальковичі, Стара Вілейка, Маков’є, розстрілі 78 людей у Осові та багатьох інших злочинах.
Пізніше Васюру перевели до 76-го ваффен-гренадерського полку 30-ї гренадерської дивізії СС (російської). Війну він закінчив на території Франції. Після капітуляції Німеччини потрапив до фільтраційного табору, де успішно приховав свою службу в шуцманшафті та СС.
Повернення до України та чотири десятиліття прихованого життя
У 1952 році Васюру все ж заарештували й засудили до 25 років ув’язнення за «пропажу безвісти» в 1941 році. Проте вже в 1955-му його амністували. Він оселився в селі Велика Димерка Броварського району Київської області, став заступником директора радгоспу «Великодимерський» з господарської частини. Працював успішно, вступив до КПРС, отримував грамоти та медалі. У 1984 році йому вручили медаль «Ветеран праці».
Васюра побудував великий будинок, одружився, виховав двох доньок, які стали вчительками. Він виступав перед молоддю як «фронтовик-зв’язківець», став почесним курсантом Київського військового училища зв’язку. Ніхто з оточення не знав про його справжнє минуле. Він навіть не святкував День Перемоги відкрито — можливо, через страх перед зайвими питаннями.
Викриття, суд та страта 1986–1987 років
У 1985 році, напередодні 40-річчя Перемоги, Васюра почав домагатися ордена Вітчизняної війни як ветеран бойових дій. Архівна перевірка виявила лише запис про пропажу безвісти в 1941 році. КДБ почав глибше розслідування. Згадали свідчення Василя Мелешка — іншого колабораціоніста з того самого батальйону, якого стратили ще в 1975 році. Зібрали показання 26 свідків, сформували справу на 14 томів.
Суд відбувався в закритому режимі у військовому трибуналі Білоруського військового округу. Васюра спочатку заперечував усе, стверджував, що не брав участі в каральних операціях і не вбивав цивільних. Коли докази стали незаперечними, він зірвався й вигукнув знамениту фразу: «Да, я сжёг вашу Хатынь!». 26 грудня 1986 року трибунал під головуванням судді Віктора Глазкова засудив Григорія Васюру до смертної кари за пособництво німецько-фашистським загарбникам та злочини проти людяності. Вирок привели у виконання 2 жовтня 1987 року в Мінську. Це був один із останніх смертних вироків колабораціоністам Другої світової війни в Радянському Союзі.
Цікаві факти про Григорія Васюру
- До війни Васюра працював звичайним шкільним учителем і закінчив військове училище зв’язку — класична радянська кар’єра офіцера 1930-х років.
- У 118-му батальйоні він зробив стрімку кар’єру: від командира взводу до начальника штабу та фактичного командира за кілька місяців завдяки жорсткості та організаторським здібностям.
- Після війни понад 40 років жив подвійним життям у Великій Димерці під Києвом, працював у радгоспі, виховував дітей і виступав перед молоддю як герой-фронтовик.
- Саме спроба отримати орден Вітчизняної війни в 1985 році запустила ланцюжок перевірок, який призвів до його викриття — класичний приклад іронії долі.
- На суді Васюра спочатку повністю заперечував провину, а потім раптово зізнався в спаленні Хатыні приголомшливим вигуком, який увійшов в історію.
- Він був одним із останніх (а за деякими оцінками — останнім) колабораціоністом Другої світової війни, якого стратили в СРСР за вироком військового трибуналу.
- Попри жорстокість під час війни, післявоєнне оточення описувало Васюру як вимогливого, але успішного господарника, який умів «показати результат».
Історичний контекст та значення справи
Справа Григорія Васюри — це не лише історія одного злочинця. Вона розкриває механізми масової колаборації на окупованих територіях: жорстокі умови таборів для військовополонених, обіцянки німців, антирадянські настрої частини населення, кар’єрні амбіції окремих офіцерів. Батальйони шуцманшафту створювалися німцями як дешева сила для тилової охорони та боротьби з партизанами, але часто ставали знаряддям терору проти цивільного населення.
Політика «мертвої зони» в Білорусі призвела до знищення сотень сіл і загибелі десятків тисяч людей. Хатинь стала одним із найяскравіших символів цієї політики — не тому, що була найбільшою трагедією (були й більші), а тому, що вижила свідкиня й меморіал зберіг пам’ять у всій повноті.
Пізнє покарання Васюри в 1987 році показує, наскільки складним було притягнення до відповідальності колабораціоністів у післявоєнні десятиліття. Багато хто зміг приховати минуле, особливо якщо не залишилося прямих свідків або документів. Лише випадковий збіг обставин — бажання отримати нагороду — зруйнував сорокарічну маскування.
Сьогодні Хатинь залишається одним із найважливіших меморіальних комплексів Білорусі. Справа Васюри нагадує, що злочини проти людяності не мають терміну давності й що навіть десятиліття успішного приховування не гарантують безкарності. Історія цього чоловіка з Чигирина, який став одним із символів каральної машини на окупованих землях, продовжує ставити гострі питання про природу вибору людини в екстремальних обставинах, про межі виживання та про ціну забуття.