Володимир Михайлович Замана народився 3 грудня 1959 року в селі Омбиш Борзнянського району Чернігівської області в селянській родині. Він пройшов класичний шлях радянського, а згодом українського офіцера танкових військ — від командира взводу до найвищої військової посади в державі. Його ім’я міцно пов’язане з подіями Революції гідності, коли 18–19 лютого 2014 року він відмовився виконувати наказ про застосування сили проти мітингувальників на Майдані. Це рішення стало одним із поворотних моментів, що дозволило протестам тривати без прямого військового втручання.
Однак саме це та інші дії на посаді начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних сил України (2012–2014) зробили його фігурою глибоко суперечливою. У 2019 році його затримали за підозрою в державній зраді, звинувативши в умисному послабленні обороноздатності країни напередодні анексії Криму. Звільнений того ж року, він балотувався до парламенту, але партія не подолала бар’єр. Станом на 2025–2026 роки публічно доступні джерела фіксують його на свободі, а справа залишається частиною тривалих дискусій про відповідальність військового керівництва за події 2014 року.
Його кар’єра ілюструє не лише особисту долю професіонала, а й системні проблеми української армії після здобуття незалежності: від радянської спадщини до спроб реформ, браку фінансування та політичного тиску. Для початківців важливо розуміти контекст — Збройні сили України 2012–2014 років успадкували величезну, але застарілу структуру з низькою боєготовністю. Для просунутих читачів цікаві нюанси ухвалення рішень, цивільно-військові відносини та юридичні аспекти справи.
Ранні роки та перші кроки у війську
Дитинство Володимира Замани пройшло в сільській місцевості Чернігівщини. Типова для того покоління доля — після школи обрав військову кар’єру, що відкривала шлях до стабільності та освіти. У 1982 році він закінчив Харківське гвардійське вище танкове командне училище імені Верховної Ради УРСР. Це був престижний заклад, який готував командирів для елітних танкових підрозділів.
Службу розпочав у Групі радянських військ у Німеччині — одному з найбільш боєготових угруповань радянської армії часів холодної війни. Там він послідовно обіймав посади командира танкового взводу, роти, начальника штабу — заступника командира батальйону, а згодину — командира танкового батальйону. Досвід у Західній групі військ давав не лише практичні навички управління технікою та особовим складом, а й розуміння високих стандартів підготовки, які пізніше контрастували з реаліями української армії 1990-х.
Після закінчення Військової академії бронетанкових військ імені Р. Малиновського у 1993 році (з дипломом, отриманим у Москві) Замана продовжив службу вже в незалежній Україні. Він пройшов шлях через Одеський військовий округ та Північне оперативне командування: начальник штабу танкового полку, командир полку, бригади, начальник навчального центру підготовки молодших спеціалістів танкових військ. Кожен етап вимагав не лише тактичної майстерності, а й уміння працювати з людьми в умовах хронічного недофінансування та реорганізацій.
Сходження по службі: від корпусу до Генерального штабу
У 2004 році після закінчення Національної академії оборони України Замана став заступником командувача корпусу. З липня 2005 по травень 2007 року він командував 6-м гвардійським армійським корпусом Сухопутних військ ЗСУ. Це була одна з ключових ударних з’єднань, що базувалася на заході країни. Командування корпусом вимагало координувати дії тисяч військовослужбовців, техніки та тилових структур — досвід, який пізніше став у пригоді на стратегічному рівні.
З 2007 року — начальник територіального управління Західного оперативного командування. З 2009-го — заступник командувача Сухопутних військ з бойової підготовки. На цих посадах він займався саме тим, що часто залишалося в тіні публічних дебатів: підвищенням рівня навченості підрозділів, впровадженням сучасніших методик підготовки, роботою з особовим складом.
18 лютого 2012 року указом президента Віктора Януковича Володимир Замана був призначений начальником Генерального штабу — Головнокомандувачем Збройних сил України. Це найвища військова посада в країні. Генеральний штаб відповідає за стратегічне планування, бойову готовність, мобілізаційну роботу та координацію всіх видів і родів військ. Призначення відбулося в період, коли армія продовжувала скорочуватися та реформуватися — процес, що тривав з 1990-х років під різними президентами.
Ось хронологія основних етапів кар’єри Володимира Замани:
| Рік / Період | Посада | Ключові деталі |
|---|---|---|
| 1982 | Закінчення Харківського танкового училища | Початок служби в танкових військах |
| 1982–1993 | Командир взводу, роти, батальйону | Служба в Групі радянських військ у Німеччині та Туркестанському окрузі |
| 2005–2007 | Командир 6-го гвардійського армійського корпусу | Одне з найбільших з’єднань Сухопутних військ |
| 2012–2014 | Начальник Генерального штабу — Головнокомандувач ЗСУ | Найвища військова посада в державі |
| 19 лютого 2014 | Заступник секретаря РНБО | Коротке призначення після відставки |
| 22–27 лютого 2014 | Уповноважений ВР з контролю за діяльністю Міноборони | Призначення новою владою |
Ці кроки показують системного військового, який пройшов усі щаблі від тактичного до стратегічного рівня. Багато хто з його однолітків або залишився на нижчих посадах, або пішов у запас раніше через економічні труднощі 1990-х.
Армія 2012–2014 років: контекст реформ та викликів
Коли Замана очолив Генеральний штаб, Збройні сили України перебували в стані тривалої трансформації. Після 1991 року армія скоротилася з понад 700 тисяч до менш ніж 200 тисяч, а згодом — ще нижче. Багато частин існували переважно на папері: техніка застаріла, боєкомплект обмежений, мотивація особового складу низька через хронічні затримки виплат та відсутність сучасного озброєння.
Політичне керівництво різних років ставило завдання зменшити чисельність, перейти на контрактну основу та позбутися радянських надлишків. Замана підписував директиви щодо скорочення до 168 тисяч осіб (з них військовослужбовців близько 125 тисяч), розформування десятків частин, утилізації компонентів зенітно-ракетних комплексів, реформи військових комісаріатів та переходу на електронний облік. Критики пізніше стверджували, що ці кроки надмірно послабили армію саме напередодні російської агресії.
З іншого боку, багато підрозділів, які розформували, справді мали низьку боєготовність і поглинали ресурси без реальної віддачі. Перехід на електронний облік виглядав як modernization, хоча на практиці навесні 2014 року це створило проблеми з мобілізацією через відсутність актуальних паперових даних. Це класичний приклад, коли реформа, задумана з благими намірами, в умовах кризи може дати зворотний ефект.
Лютневі дні 2014 року: рішення, що увійшло в історію
18 лютого 2014 року, в розпал найкривавіших зіткнень на Майдані, на адресу військового керівництва надійшли вимоги від міністра оборони Павла Лебедєва, голови СБУ Олександра Якименка та генерального прокурора Віктора Пшонки щодо застосування частин ЗСУ (зокрема 25-ї повітряно-десантної та 79-ї аеромобільної бригад) для «відновлення конституційного порядку». Замана відмовився виконувати наказ, вважаючи його злочинним і таким, що може призвести до розколу суспільства та втрати державності.
Він подав рапорт про звільнення. Того ж дня указом Януковича його було звільнено з посади начальника Генерального штабу. Наступного дня призначили заступником секретаря РНБО, а з 22 лютого Верховна Рада зробила його уповноваженим з контролю за діяльністю Міністерства оборони. Ці короткі призначення новою владою свідчать, що принаймні частина політичного істеблішменту сприймала його дії як патріотичні.
Для багатьох учасників Майдану генерал Замана став символом військового, який став на бік народу. Для інших — його подальші дії та підписані раніше директиви стали підставою для звинувачень у послабленні обороноздатності. Саме ця подвійність робить його постать такою складною для однозначних оцінок.
Відмова виконати наказ у критичний момент лютого 2014 року продемонструвала, що навіть у лавах вищого командування існували люди, готові поставити совість та інтереси суспільства вище формальної субординації.
Справа 2019 року: звинувачення, арешт та юридична боротьба
25 лютого 2019 року Володимира Заману затримали за підозрою в державній зраді (частина 1 статті 111 Кримінального кодексу України). Обвинувачення, яке озвучував головний військовий прокурор Анатолій Матіос, включало попередню змову з Віктором Януковичем щодо умисного підриву обороноздатності. Зокрема, йшлося про надмірні скорочення, розформування 70 військових частин, ліквідацію окремих зенітно-ракетних підрозділів, реформу комісаріатів та директиву про перепідпорядкування частин «кримського» тактичного угруповання командуванню ВМС.
Додатковим аргументом стала відсутність у особовій справі чіткої сторінки з присягою на вірність Україні (дата 20 червня 1993 року викликала сумніви через перебування в московській академії наприкінці червня). Замана та його захисники наполягали, що присягу склав, а відсутність документа — технічна помилка або недбалість кадровиків. Він неодноразово заявляв, що ніколи не мав змови з Януковичем, зустрічався з ним лише на офіційних заходах і діяв у межах політичних рішень, ухвалених Верховною Радою та урядом попередніх років.
24 травня 2019 року апеляційний суд скасував рішення про тримання під вартою, і генерала відпустили під особисте зобов’язання. У 2020 році підозру було змінено. Станом на останні доступні публічні дані (досьє оновлювалися у 2025 році) гучного остаточного вироку чи закриття справи в відкритих джерелах не зафіксовано. Багато спостерігачів відзначали політичний відтінок справи — її порушили напередодні парламентських виборів, у яких Замана балотувався за списком партії «Сила і честь».
Громадська позиція та спроба політичної діяльності
Після звільнення у 2014 році Володимир Замана давав інтерв’ю, зокрема Дмитру Гордону, де детально розповідав про події лютого 2014 року та підготовку до можливого сценарію в Криму. Він стверджував, що Генеральний штаб мав план реагування (передислокація окремих підрозділів ще наприкінці січня), однак політичне керівництво на чолі з в.о. президента Олександром Турчиновим ухвалило рішення не застосовувати силу.
У 2019 році він увійшов до списку партії «Сила і честь» під п’ятим номером, однак партія не подолала п’ятивідсотковий бар’єр. Після цього публічна активність генерала помітно знизилася. Він залишається фігурою, яку згадують переважно в контексті дискусій про «хто винен у втратах 2014 року» та про межі військової лояльності в умовах політичної кризи.
Цікаві факти про генерала Заману
Замана — один з небагатьох вищих офіцерів, хто пройшов шлях від радянських танкових військ у Німеччині до найвищої посади в незалежній Україні. Його служба в Групі радянських військ у НДР давала досвід роботи з сучасною на той час технікою та високими стандартами підготовки, які рідко зустрічалися в українській армії 1990-х.
На посаді начальника Генштабу він підписував директиви, що скорочували армію, але водночас частина цих рішень відповідала довгостроковій стратегії переходу на професійну контрактну модель, яку підтримували різні політичні сили. Кількість розформованих частин за його час сягала десятків, однак багато з них мали символічну боєготовність.
Відмова виконати наказ 18 лютого 2014 року стала, ймовірно, найвідомішим вчинком у його кар’єрі. Деякі учасники подій вважають, що саме це рішення врятувало десятки чи сотні життів і не дозволило перетворити Майдан на ще одну «кроваву неділю». Інші наголошують на наслідках попередніх реформ для здатності армії захищати територіальну цілісність.
Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. Одружений, має сина та двох доньок. Після 2019 року уникає яскравої публічності, зрідка з’являючись у контексті історичних коментарів.
Спадщина та уроки для сучасності
Фігура генерала Замани продовжує викликати гострі дискусії навіть через десятиліття. Для одних він — офіцер, який у критичний момент обрав бік суспільства і не дозволив армії стати знаряддям придушення мирних протестів. Для інших — символ системного послаблення Збройних сил, яке полегшило російській агресії перші успіхи навесні 2014 року.
Його справа порушує фундаментальні питання: де межа між виконанням наказу та совістю військового? Чи можна притягати до відповідальності генералів за політичні рішення, ухвалені на вищому рівні? Як поєднати люстрацію та збереження професійного ядра армії в перехідні періоди? Ці питання залишаються актуальними і сьогодні, коли Україна продовжує будувати сучасні, боєздатні Збройні сили в умовах повномасштабної війни.
Історія Володимира Замани нагадує, що військова кар’єра в незалежній державі — це не лише паради та нагороди, а й постійний вибір між формальною субординацією, професійною етикою та інтересами суспільства. Кожен його крок — від танкового батальйону в Німеччині до кабінету начальника Генштабу — відображає складну еволюцію української армії та державності загалом.