Володимир Павлович Науменко прожив життя, у якому вчительський стіл, редакційний стіл і стіл державної ради стояли поруч. Народжений 19 липня 1852 року в Новгороді-Сіверському, він став одним із тих, хто роками будував українську культуру в умовах заборон, а в 1917–1918 роках опинився в епіцентрі державотворення. Його ім’я сьогодні згадують поруч із «Киевской стариной», гімназією на Ярославовому Валу та коротким міністерством освіти в уряді Скоропадського.
За майже півстоліття роботи він встиг виховати покоління, яке вже не соромилося говорити українською, зібрати матеріали для словника Грінченка, врятувати могилу Шевченка від забуття і підписати документ про створення Всеукраїнської академії наук. 8 липня 1919 року чекісти розстріляли його за «контрреволюційну діяльність». Реабілітували лише 1991 року.
Ця історія — не про героя з плакату. Це розповідь про людину, яка обирала малі, щоденні справи: урок, статтю, купівлю ділянки землі в Каневі. І саме вони виявилися міцнішими за будь-які укази.
Дитинство під впливом Максимовича і гімназійні дружби
Батько, Павло Осипович, директор гімназії, походив із лубенських козаків і товаришував із Михайлом Максимовичем. У домі звучала українська мова, читали Шевченка, говорили про історію Гетьманщини. Коли родині довелося переїхати до Києва, хлопець уже мав внутрішній компас.
У Другій київській гімназії він сидів за однією партою з Олександром Русовим. Ця дружба протрималася все життя. Саме Русов пізніше рекомендував Науменка до Старої громади. Університет Святого Володимира (історико-філологічний факультет, 1869–1873) дав ґрунтовну філологічну підготовку, але справжню школу Науменко пройшов уже в громадівському колі.
Після Емського указу 1876 року українське слово стало небезпечним. Науменко не йшов у підпілля і не емігрував. Він обрав легальну, повільну, наполегливу працю всередині системи. Цей вибір визначив усе подальше життя.
Тридцять років у класі і власна гімназія на Ярославовому Валу
З 1873 року Науменко викладав російську словесність у рідній Другій гімназії. Паралельно — у Фундуклеївській жіночій, Колегії Павла Галагана, Володимирському кадетському корпусі. Тридцять років щоденної роботи. Ордени Святої Анни і Святого Станіслава, звання заслуженого вчителя — імперія вміла винагороджувати тих, хто добре вчив «російську словесність». Але на уроках він постійно додавав український матеріал: порівняльне мовознавство, фольклор, історію літератури.
У 1905 році, на хвилі революційних змін, він відкрив власну приватну чоловічу гімназію. Будинок на Ярославовому Валу, 25. Програма була адаптована до державних вимог, але з помітними новаціями: більше годин фізичного виховання, поглиблене вивчення природничих наук, англійська мова як додаткова. Учні згадували атмосферу поваги і свободи. Серед вихованців — Максим Рильський, Михайло Алексєєв, Олександр Дейч, майбутній авіаконструктор Олександр Карпека.
Гімназія проіснувала до Першої світової війни. Для багатьох вона стала місцем, де вперше можна було відкрито говорити про українську культуру. У нашій практиці вивчення педагогічної спадщини початку ХХ століття ми стикалися з випадком, коли архівні відомості про цю гімназію допомагали зрозуміти, як саме формувалося покоління 1910-х років — те, яке вже не боялося української мови.
«Киевская старина»: журнал, який став фортецею
У 1893 році Стара громада доручила Науменкові редагування «Киевской старины». З 1902 року він став ще й видавцем. Тринадцять років. 115 власних публікацій. Під його керівництвом журнал із суто наукового видання перетворився на орган українофільства.
Саме тоді з’явилися матеріали про політичну ситуацію в Галичині й Буковині, дискусії про статус української мови. Науменко вів гостру полеміку з професором Флоринським, який вважав українську лише «малоруським наріччям». У 1898 році журнал отримав дозвіл друкувати художні твори українською. Через два роки відкрилася книгарня «Киевской старины».
Максим Рильський, уже в радянські роки, називав цей період «дорогоцінною скарбницею української культури». Журнал виходив російською, бо інакше його б закрили. Але зміст був українським. Це був класичний приклад культурної дипломатії в умовах заборон.
Могила Шевченка і словник, який міг носити його ім’я
У 1902 році Науменко власним коштом (за підтримки громади і меценатів) придбав ділянку землі в Каневі, де стояла могила Тараса Шевченка. Юридично він став власником. Це дозволяло захищати місце від самовільних забудов і занедбання. Він розшукував рукописи поета, викуповував авторські права, організував видання двотомного «Кобзаря» у Празі. Цензура пропустила лише перший том.
Паралельно йшла робота над словником. Науменко зібрав величезний лексичний матеріал, зробив першу редакцію літер А–Г. Коли постало питання авторства, він категорично відмовився від гонорару і наполягав, щоб словник вийшов під іменем Бориса Грінченка. Важило видання, а не слава. Сьогодні ми кажемо «словник Грінченка», хоча без Науменка він міг би так і не з’явитися в тому вигляді.
1917–1918: два тижні на чолі Центральної Ради і місяць міністерства
У березні 1917 року, коли Євген Чикаленко відмовився очолити щойно створену Центральну Раду, Науменка обрали заступником голови. До повернення Михайла Грушевського із заслання він виконував обов’язки голови. Потім відмовився входити до складу Ради — політична кар’єра його не вабила.
У листопаді 1918 року, в останньому уряді гетьмана Павла Скоропадського, Науменко став міністром освіти та мистецтв. Працював лише місяць. За цей час встиг підписати наказ про призначення Володимира Вернадського президентом новоствореної Всеукраїнської академії наук, взяв участь у Правописній комісії Івана Огієнка, підготував матеріали для націоналізації школи.
Він залишався в Києві і після падіння Гетьманату. Продовжував працювати в Академії наук. Це рішення коштувало йому життя.
Розстріл 8 липня 1919 року і довга дорога до реабілітації
7 липня 1919 року патруль ЧК арештував 66-річного Науменка. Наступного дня — вирок і розстріл. Офіційне формулювання: «контрреволюційна діяльність». За нього заступалися найавторитетніші кияни. Поховати тіло не дозволили. Його кинули в загальну могилу на Лук’янівському кладовищі.
Дружина Віра Шульгіна (сестра історика Якова Шульгіна) і сини Сергій та Павло зникли з поля зору. Їхня подальша доля досі не з’ясована. Реабілітація прийшла лише 13 грудня 1991 року.
Трагедія Науменка — класичний приклад того, як більшовицький терор знищував саме культурну еліту. Не вояків, не політиків-радикалів, а вчителів, редакторів, людей, які роками плекали мову і пам’ять.
Що залишилося після нього і чому це важливо зараз
Гімназія Науменка сьогодні — Школа мистецтв імені Михайла Вериківського. Будинок на Ярославовому Валу стоїть. «Киевская старина» 1992 року відродилася під назвою «Київська старовина». Могила Шевченка в Каневі — національна святиня. Словник Грінченка досі є базовим джерелом.
Для сучасного читача Науменко цікавий не стільки як «міністр на місяць», скільки як приклад довгої, тихої, ефективної роботи. Він не писав маніфестів. Він викладав, редагував, купував землю, збирав слова.
Поширені помилки в сприйнятті постаті
- Вважати його лише «кадетським» політиком. Науменко був культурником. Політика для нього була інструментом, а не метою.
- Зводити все до розстрілу. Трагічна смерть важлива, але вона затінює тридцять років педагогічної і видавничої праці.
- Ігнорувати педагогічні новації. Його гімназія була однією з перших спроб створити українську за духом школу в умовах імперії.
Короткий чек-лист для тих, хто хоче глибше зрозуміти його спадщину
- Прочитати хоча б кілька номерів «Киевской старины» за 1898–1905 роки.
- Знайти спогади Максима Рильського про гімназію.
- Порівняти словник Грінченка з попередніми лексикографічними спробами.
- Відвідати (хоча б віртуально) будинок на Ярославовому Валу, 25.
- Подивитися документи про створення ВУАН 1918 року — підпис Науменка там стоїть.
Питання, які найчастіше ставлять про Науменка
Чому його розстріляли так швидко?
Бо він був символом. Старий, відомий усьому Києву українофіл, колишній міністр. Червоний терор потребував показових жертв.
Чи був він радикальним націоналістом?
Ні. Він був конституціоналістом і культурником. Відкидаю будь-яке насильство. Саме тому його називали «хитрим Улісом» — майстром компромісів.
Що залишилося від його бібліотеки?
Кілька тисяч томів він передав Українському науковому товариству ще 1913 року. Частина потрапила до фондів бібліотек після 1919-го.
Чи є його могила?
Окремої немає. Загальна могила на Лук’янівському кладовищі. Точне місце не встановлене.
Володимир Науменко не встиг побачити незалежної України. Але саме такі, як він, зробили її можливою. Не гучними гаслами, а тисячами уроків, сотнями статей і однією купленою в Каневі ділянкою землі.