Віталій Луценко народився 1999 року й до 26 років уже встиг прожити два дуже різні життя. Одне — спокійне, інтелектуальне, з лекціями в Лондоні та перспективами міжнародної кар’єри. Друге — гучне від вибухів, запаху пороху й ритму дронів над полями Донеччини та Сумщини. Саме другий шлях він обрав свідомо, коли в лютому 2024-го повернувся з Британії й добровільно став до лав Збройних Сил України, хоча ще не досяг навіть мобілізаційного віку.
Його рішення здивувало навіть працівників ТЦК. Молодий чоловік, син відомого політика, який міг би залишитися за кордоном і будувати комфортне майбутнє, натомість став пілотом безпілотників. Сьогодні він виконує бойові завдання на різних напрямках — від Покровська до Вовчанська та Херсонщини, а станом на 2025 рік продовжує службу в підрозділі на Сумщині. Ця історія — не просто біографія однієї людини. Це історія про те, як сімейна естафета відповідальності за країну переходить від покоління до покоління, набуваючи нових форм у сучасній війні.
Сімейна спадщина: від рівненських партійних кабінетів до майданів
Щоб зрозуміти вибір Віталія, варто зазирнути глибше в родинну історію. Його дід, Віталій Іванович Луценко (1937–1999), пройшов класичний шлях радянського партійного функціонера, який зумів адаптуватися до нових реалій незалежної України. Народився в селі Парафіївка на Чернігівщині, закінчив Київський технологічний інститут харчової промисловості, працював інженером-теплоенергетиком на цукровому заводі на Рівненщині. З 1962 року — член КПРС. Кар’єра стрімко розвивалася: інструктор, секретар міськкому, зрештою — перший секретар Рівненського обласного комітету КПУ (1990–1991).
Після відновлення діяльності Компартії в 1993 році він знову очолив рівненських комуністів. У 1994–1998 роках обирався народним депутатом України II скликання по одномандатному округу на Рівненщині, а в 1998-му увійшов до Верховної Ради III скликання вже за списком КПУ. Очолював Комітет у справах ветеранів, пенсіонерів та інвалідів. Захистив кандидатську дисертацію з економіки, автор понад ста наукових праць. Володів англійською та польською. Нагороджений орденами Дружби народів, Трудового Червоного Прапора та «Знак Пошани».
Дід Віталія був людиною системи, яка вміла працювати з людьми й територіями. Він бачив, як Рівненщина жила в пізньорадянський період і як регіон входив у нову епоху. Ця здатність до адаптації й організаційної роботи передалася наступним поколінням, хоча й у зовсім інших формах.
Його син — Юрій Віталійович Луценко — став однією з найяскравіших і найсуперечливіших постатей української політики 2000–2010-х. Двічі міністр внутрішніх справ, генеральний прокурор, лідер «Народної самооборони», соратник Юлії Тимошенко, людина, яка пройшла через арешти, суди й політичні переслідування часів Януковича. Під час Революції Гідності Юрій Луценко був серед тих, хто формував нову владу. А в 2022 році, вже після повномасштабного вторгнення, він пішов у Territorial Defense Києва, воював під Бахмутом, командував взводом ударних безпілотників (призначений наказом Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного 20 лютого 2023 року). У липні 2023-го його звільнили за станом здоров’я.
Таким чином, Віталій виріс у родині, де служіння — спочатку партійне й державне, потім революційне й військове — було нормою, а не винятком.
Освітній шлях: Київ, Лондон і повернення додому
Віталій Луценко здобував освіту в престижних закладах. Ще в 2017 році він вступив до Київського інституту міжнародних відносин (КІМО) КНУ імені Тараса Шевченка — одного з найкращих гуманітарних вишів країни. Навчання коштувало тоді близько 46 тисяч гривень на рік. Це був свідомий вибір на користь міжнародних відносин, дипломатії, розуміння глобальних процесів.
Пізніше він продовжив навчання за кордоном — на магістратурі в Лондоні. Британська столиця з її академічними традиціями, бібліотеками, дебатами й мережею контактів могла стати стартом успішної кар’єри в міжнародних організаціях, бізнесі чи дипломатії. Багато українських студентів залишаються там після навчання. Віталій міг зробити так само. Проте повномасштабна війна змінила пріоритети.
У лютому 2024 року він повернувся в Україну. Не просто «приїхав», а свідомо пішов до ТЦК, хоча на той момент ще не мав 25 років — віку, з якого в Україні починалася загальна мобілізація. Рішення було добровільним і особистим. Працівники ТЦК, за свідченнями журналістів каналу «Прямий», були здивовані: перед ними стояв молодий чоловік з іноземною освітою, який сам наполягав на призові.
На передовій: дрони, Бахмут і паралелі з батьком
Служба Віталія Луценка почалася в той самий підрозділ, де раніше воював його батько. Він став пілотом безпілотних літальних апаратів. Сучасна війна — це війна технологій, розвідки, точкових ударів. Оператор дрона сьогодні виконує роль, яку ще десять років тому виконували розвідники або артилеристи, але з набагато більшою точністю й меншим ризиком для життя особового складу.
За даними на 2025 рік, Віталій брав участь у бойових діях на Покровському напрямку, у районі Вовчанська, на Херсонщині. Станом на осінь 2025 року він продовжував виконувати завдання в Сумській області. Його діяльність багато в чому перегукується з тим, чим займався батько у 2023-му: ударні дрони, тактична розвідка, підтримка піхоти.
Ця паралель — не випадковість. Батько показав приклад, що навіть людина з політичним бекграундом і певним віком може стати до зброї. Син зробив наступний крок: він не просто пішов воювати, а опанував один з найтехнологічніших родів військ. Для молодої людини, яка ще недавно сиділа в лондонських аудиторіях, перехід до реального управління дронами над полем бою — це колосальний особистісний стрибок.
Що ця історія говорить про українське суспільство
Історія Віталія Луценка цікава не тільки родинним контекстом. Вона відображає ширшу тенденцію: тисячі молодих українців, які навчалися чи працювали за кордоном, у 2022–2025 роках поверталися додому, щоб захищати країну. Хтось ішов у піхоту, хтось — у дрони, хтось — у медичні підрозділи чи волонтерство. Їхній вибір часто був несподіваним для оточення, але логічним для них самих.
Для просунутих читачів ця історія — привід замислитися про трансформацію еліт. Дід Віталія був частиною радянської партійної номенклатури. Батько — обличчям антирежимної опозиції 2000-х і революційного уряду 2014-го. Син — представником покоління, яке не має ілюзій щодо «мирного часу» і вміє працювати з технологіями, що визначають сучасну війну. Кожен з них служив країні у той спосіб, який диктувала епоха.
Для читачів-початківців важливо зрозуміти просту річ: публічні люди в Україні — це не абстрактні фігури з телевізора. За кожним прізвищем стоїть реальна родина з реальними рішеннями. Коли син міністра й генерального прокурора стає рядовим оператором дронів, це сигнал, що війна стосується всіх і що статус не звільняє від відповідальності.
Цікаві факти про Віталія Луценка та його родину
- Дід Віталія, Віталій Іванович, обирався народним депутатом у 1994 та 1998 роках — тобто за часів, коли Верховна Рада ще тільки формувалася як інститут незалежної держави.
- Батько Віталія, Юрій Луценко, командував взводом ударних БПЛА під Бахмутом за наказом Валерія Залужного — і саме в подібному підрозділі служить сьогодні його син.
- Віталій повернувся з Лондона у лютому 2024-го й добровільно пішов до армії, хоча мобілізаційний вік (25 років) настав у нього лише в листопаді того ж року.
- Станом на 2025 рік Віталій — пілот БПЛА, який брав участь у боях на Покровському, Вовчанському та Херсонському напрямках.
- Родина Луценків — один з рідкісних прикладів, коли три покоління послідовно займалися публічною діяльністю: від радянського партійного керівництва до сучасної технологічної війни.
Історія Віталія Луценка триває. Він досі на службі, як і тисячі інших молодих українців, які зробили свій вибір на користь країни, а не особистого комфорту. У цій естафеті — від дідових партійних зборів у Рівному до сучасних дронових ударів на Сумщині — проглядається щось дуже важливе для розуміння України: здатність поколінь передавати не просто прізвище чи статус, а відчуття відповідальності за те, що відбувається за порогом дому.
Ця нитка тягнеться далі, і те, як саме вона вплететься в майбутнє, залежить уже не тільки від однієї родини, а від усього суспільства, яке сьогодні захищає своє право на власну історію.