Вадим Вікторович Кривохатько народився 7 січня 1962 року в селі Катеринівка на Дніпропетровщині, але справжнім його домом стало селище Кам’яне Вільнянського району Запорізької області. Ця людина пройшла шлях, який уособлює цілу епоху українського села: від важкої фізичної праці та міліцейської форми в радянські часи до створення потужного фермерського господарства, а згодом — до крісла народного депутата у Верховній Раді. Його історія не про легкі перемоги, а про жорстку боротьбу за землю, ресурси та вплив у регіоні, де агробізнес завжди визначав економіку. Сьогодні, навіть після завершення депутатських повноважень, прізвище Кривохатько асоціюється з великими земельними угіддями, місцевою політикою та неоднозначними сторінками кар’єри, які досі викликають дискусії в Запорізькій області.
Його кар’єра розпочалася не в теплих кабінетах, а на пилюці Янцівського гранітного кар’єру. Після восьмирічки в Кам’яному хлопець вступив до Запорізького ПТУ №14, опанував професію слюсаря четвертого розряду і вже у 1979 році стояв за верстатом. Два роки в Радянській армії загартували характер, а з 1982-го він опинився в органах внутрішніх справ Шевченківського райвідділу УМВС Запорізької області. Оперуповноважений карного розшуку — посада, де доводилося щодня стикатися з реальною злочинністю 80-х. Саме цей досвід пізніше допоміг йому орієнтуватися в хаосі 90-х, коли земля стала головним ресурсом, а вміння захищати своє — запорукою виживання в бізнесі.
У 1991 році, після розпаду СРСР, Кривохатько звільнився з міліції. Він не побачив у новій системі того принципу «служити і захищати», який для нього був основним. Замість цього взявся за землю. У 1992 році зареєстрував фермерське господарство «Кривохатько В.В.», яке з маленької ділянки виросло в потужне підприємство. Вирощування зернових і технічних культур у Вільнянському районі — це не просто бізнес, а ціла інфраструктура: техніка, склади, наймані працівники. До 2005 року він сам керував господарством, а згодом став його старшим юристом. Паралельно з 2001 року очолював ТОВ «Райцентр». Ці структури стали основою його економічної незалежності в регіоні, де сільське господарство завжди було хребтом місцевої економіки.
Перехід у владу став логічним продовженням бізнес-логіки.
У 2005–2006 роках Вадим Кривохатько обіймав посаду голови Вільнянської районної державної адміністрації. Саме тоді він отримав перший серйозний досвід управління на державному рівні. Пізніше, у 2010 році, його обрали депутатом Вільнянської районної ради. А в 2012-му він уже балотувався до Верховної Ради за 82-м округом від партії «УДАР» Віталія Кличка і посів друге місце з результатом понад 27%. Два роки потому, на дострокових виборах 2014-го, Кривохатько пройшов як самовисуванець і увійшов до фракції Блоку Петра Порошенка. У парламенті VIII скликання він став членом Комітету з питань запобігання і протидії корупції — позиція, яка для людини з його минулим виглядала одночасно символічно і контроверсійно.
Робота в Раді тривала до 2019 року. Він голосував за ключові закони, підтримував реформи, але водночас стикався з численними звинуваченнями в конфлікті інтересів. Декларації показували стабільні доходи від бізнесу: у 2018 році сумарний дохід родини сягав понад 1,6 мільйона гривень, а в наступні роки зростав. Господарство продовжувало працювати навіть під час депутатства — дружина Людмила Степанівна залишалася ключовою фігурою в управлінні. Дві доньки теж були частиною сімейної історії, хоча деталі їхнього життя рідко потрапляли в публічний простір.
Скандали, які супроводжували кожний крок
Політична кар’єра Кривохатько не обійшлася без гострих моментів. Ще в період роботи головою РДА його підозрювали в корупційних схемах і спробах рейдерського захоплення землі. ЗМІ писали про чотири кримінальні справи, пов’язані з аферами навколо земельних ділянок. Пізніше справи закрили, але осад залишився. У 2010-х роках спалахували конфлікти з місцевими фермерами: звинувачення в захопленні врожаю, фізичних сутичках і тиску через адміністративні важелі. Особливо резонансними стали історії навколо землі, виділеної учасникам АТО. Антикорупційні активісти стверджували, що ділянки, призначені ветеранам, опинялися в руках осіб, пов’язаних з оточенням депутата.
Критики вказували на невідповідності в деклараціях: елітний відпочинок у Туреччині з родиною водія, незадекларовані активи. Сам Кривохатько завжди відкидав звинувачення, називаючи їх політичним тиском конкурентів. У 2019 році він знову балотувався по 82-му округу як самовисуванець, але не пройшов. Після цього повернувся до основного заняття — агробізнесу. Станом на 2026 рік фермерське господарство «Кривохатько В.В.» продовжує працювати, вирощуючи зернові та технічні культури на землях Запорізької області. Воно залишається одним із прикладів успішного сімейного бізнесу в регіоні, де конкуренція за родючі чорноземи завжди була жорсткою.
Меценатство як частина репутації
Попри всі суперечності, Вадим Кривохатько відомий і добрими справами. Він власним коштом газифікував село Яківлєво, придбав автомобілі швидкої допомоги для Вільнянської лікарні. У 2010 році заснував і фінансував газету «Вільнянські вісті», яка стала платформою для місцевих новин. Господарство підтримувало культурні ініціативи, зокрема археологічні розкопки скіфських курганів. Такі вчинки створювали образ людини, яка не лише бере від землі, а й повертає громаді. У регіоні, де багато сіл борються за виживання, такі інвестиції помітні й запам’ятовуються.
Сім’я та спадкоємність бізнесу
Родина завжди була в центрі його світу. Дружина Людмила безпосередньо керувала господарством, доньки росли в атмосфері сільського підприємництва. Саме сімейний підхід дозволив зберегти бізнес навіть під час депутатських турбот. Кривохатько часто підкреслював, що земля — це не просто актив, а спадщина, яку треба передавати далі. У контексті земельної реформи в Україні такий підхід виглядає класичним для успішних фермерів: поєднання приватної ініціативи з глибоким розумінням місцевих реалій.
– Газета як зброя впливу. «Вільнянські вісті» виходять уже понад 15 років і залишаються одним із найвпливовіших місцевих видань. Це не просто ЗМІ, а інструмент комунікації з виборцями й громадою.
– Зв’язок з історією. Підтримка розкопок скіфських курганів — рідкісний приклад, коли агробізнес фінансує археологію. У Запорізькій області, багатій на історичні пам’ятки, такі проєкти допомагають зберегти культурну спадщину.
– Парадокс комітету. Членство в антикорупційному комітеті парламенту при наявності минулих звинувачень у корупції — один із найцікавіших аспектів його біографії. Це відображає ширшу тенденцію української політики, де колишні бізнесмени контролюють самі себе.
– Земельний масштаб. Господарство обробляє сотні гектарів у регіоні, де кожен клаптик родючої землі коштує дорого. У часи, коли дрібні фермери зникають, такі господарства стають основою продовольчої безпеки області.
Його шлях ілюструє, як українське село 90-х трансформувалося в сучасний агробізнес. Від слюсаря до депутата — це не казка, а реальність, де поєднуються важка праця, підприємницька жилка і вміння знаходити спільну мову з владою. У Запорізькій області, яка завжди була аграрним серцем України, постать Вадима Кривохатько залишається символом того, як особиста ініціатива може змінювати регіон. Навіть сьогодні, коли він зосередився на бізнесі, його вплив відчувається в місцевих спільнотах. Земля, яку він обробляє, люди, яких він підтримує, і історії, які розповідають про нього, — усе це продовжує формувати обличчя сучасного українського фермерства. Історія Кривохатько ще не завершена — вона продовжується в кожному врожаї, кожній ініціативі та кожній розмові про майбутнє Запоріжжя.