Тарас Возняк — це ім’я, яке вже кілька десятиліть стоїть на перетині української культури, політики та філософії. Культуролог, політолог, перекладач, засновник і незмінний редактор незалежного журналу «Ї», генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького та лауреат Премії імені Василя Стуса 2021 року. Його діяльність — це не просто перелік посад і книжок. Це послідовна, часом ризикована робота з формування інтелектуального простору, в якому Україна може розмовляти сама з собою і з світом без цензури, спрощень і комплексів.
У перші роки незалежності, коли суспільство шукало нові орієнтири, Возняк запропонував щось більше за патріотичні гасла чи заперечення радянського минулого. Він почав розмову про складну, багатошарову ідентичність Галичини, про європейський вектор України, про відповідальність інтелектуалів у часи змін. І робив це не з трибуни, а через тексти, переклади, конференції та конкретні інституційні рішення.
Ранні роки: досвід, який формує погляд
Тарас Степанович Возняк народився 11 травня 1957 року в Івано-Франківській області. Батько пройшов заслання в Магадані (1945–1956), після повернення родина осіла в регіоні, де ще відчувалися відлуння репресій і водночас зберігалася особлива галицька культурна пам’ять. Це середовище — з його пам’яттю про втрати, стійкістю і водночас відкритістю до польської, єврейської, вірменської культур — пізніше стане одним із головних джерел його мислення.
У 1974–1979 роках Возняк навчався у Львівському політехнічному інституті на механіко-технологічному факультеті. Технічна освіта дала йому не лише фах, а й особливу точність мислення, уміння працювати з фактами та структурами. Але справжня школа почалася в 1980-х. Разом з однодумцями з неформального кола «Львівська школа» (Ігор Клех, Григорій Комський, Микола Яковина та інші) він занурився в самвидав. Перекладав, видавав підпільно, ризикував. Особливе місце в його перекладацькій роботі зайняв Бруно Шульц — польсько-єврейський письменник з Дрогобича, чия магічна проза стала для Возняка ключем до розуміння складної галицької ідентичності.
Саме в цей період визріла ідея, яка змінила його життя і вплинула на ціле покоління.
Журнал «Ї»: простір вільної думки
У 1987 році разом з Миколою Яковиною Возняк розробив концепцію незалежного культурологічного часопису. Назву «Ї» затвердили Григорій Кочур та Юрій Шевельов — постаті, чия інтелектуальна вага не потребує коментарів. Перше число вийшло 1989 року. Перші п’ять номерів друкували фотоспособом у Вільнюсі за підтримки литовського «Саюдіс», потім таємно перевозили до Львова і поширювали.
З 1995 року журнал отримав офіційну реєстрацію. Засновниками стали Тарас Возняк, Михайло Москаль та Олександр Пограничний. З часом «Ї» перетворився не просто на часопис, а на громадську організацію та аналітичний центр, який займається громадянським суспільством, правами людини, міжетнічними відносинами, європейською інтеграцією, регіоналізмом.
Тематика номерів вражає глибиною і сміливістю для свого часу: локальні ідентичності Галичини, Волині, Закарпаття, Буковини; польський, єврейський, вірменський культурні ландшафти; серії про міста — Львів, Чернівці, Івано-Франківськ, Дрогобич, Жовква, Стрий. Журнал відкрито говорив про мультикультуралізм у регіоні, де радянська історіографія часто затирала сліди інших народів. Це була не екзотика, а спроба чесно подивитися на те, з чого насправді складається українська культура.
Для багатьох молодих інтелектуалів 1990-х і 2000-х «Ї» стало справжньою лабораторією нової української думки — без пафосу, без спрощення, з повагою до складності.
Есеїстика: філософія, пов’язана з життям
Возняк — автор понад 500 публікацій у пресі та десятків книжок. Серед найважливіших — серія «Ретроспективна політологія», де він аналізує епохи Кучми, Ющенка, Януковича, Порошенка не як хроніст, а як філософ влади і суспільства. Це не партійна публіцистика, а спроба зрозуміти, чому певні очікування не справдилися, які культурні та психологічні механізми стояли за політичними процесами.
Окремі книги присвячені філософії мови, феномену міста і місця («Феномен міста», «Ф…»), геополітичним контекстам війни в Україні (2015). Особливе місце займають тексти про Бруно Шульца («Бруно Шульц. Повернення») та єврейську спадщину Галичини («Judaica Galiciensia»). Возняк послідовно повертав в український культурний обіг постаті, які радянська цензура або ігнорувала, або спотворювала.
У травні 2026 року у Дзеркальній залі Палацу Потоцьких у Львові відбулася презентація 14-го тому есеїв — «Мистецтвознавчі есе V». У книзі автор аналізує розвиток українського образотворчого мистецтва в умовах повномасштабної війни, творчість Олега Тістола, Андрія Сагайдаковського та ширші культурні процеси в геополітичному контексті. Для Возняка філософування — це не викладання історії ідей, а те, що нерозривно пов’язане з життям. Працюючи директором галереї, він прагне вписувати живий мистецький процес у філософські конструкції.
На чолі Львівської національної галереї мистецтв
З 2016 року Тарас Возняк очолює Львівську національну галерею мистецтв імені Бориса Возницького — один з найбільших музейних закладів України. За цей час заклад реалізував численні виставкові проєкти, розширив міжнародну співпрацю, організував промоцію культурних надбань Галичини, зокрема творчості скульптора XVIII століття Іоана-Георга Пінзеля.
У період повномасштабної війни галерея продовжує роботу: частину колекцій було евакуйовано для збереження та презентації в Європі. Це практичне втілення тієї самої ідеї, яку Возняк проніс через десятиліття: культура — не музейний експонат, а живий процес, який потребує захисту і водночас відкритості.
Визнання та нагороди
У 2021 році Возняк став лауреатом Премії імені Василя Стуса — однієї з найпрестижніших нагород за внесок в українську культуру. Він також отримав численні відзнаки від Польщі (Хрест Заслуги, нагорода Фундації Ігнація Яна Падеревського), Литви (Орден «За заслуги перед Литвою», медаль «Носи своє і вір»), України (Орден мистецтв Національної академії мистецтв 2025 року). У 2001 році разом з Олександром Пограничним заснував громадську відзнаку «Орден за інтелектуальну відвагу», якою нагороджено десятки видатних українських і закордонних інтелектуалів, митців, правозахисників.
Ці нагороди — не просто визнання заслуг. Вони свідчать про роль Возняка як людини, яка вміє будувати мости: між Україною і Польщею, між українською та європейською думкою, між минулим і сьогоденням.
Цікаві факти про Тараса Возняка
Батьківська історія. Батько Тараса Возняка повернувся із заслання в Магадані саме тоді, коли формувалася особистість майбутнього культуролога. Цей досвід репресій і виживання став невидимою, але міцною основою його ставлення до влади, свободи і відповідальності інтелектуала.
Самвидав 1980-х. У роки, коли офіційна культура була жорстко контрольованою, Возняк організовував друк і поширення самвидавної літератури. Переклади Бруно Шульца, видання підпільних текстів — це була не просто культурна робота, а акт інтелектуального опору.
Назва журналу. «Ї» — одна з найкоротших і найємніших назв у світі українських часописів. Її затвердили Григорій Кочур та Юрій Шевельов. Літера «Ї» стала символом незалежної, відкритої, багатоголосої української культури.
14 томів есеїв. Станом на травень 2026 року вийшло 14 томів авторських есеїв Возняка. Остання книга — «Мистецтвознавчі есе V» — присвячена мистецтву в умовах повномасштабної війни. Це унікальна хроніка думки людини, яка не припиняє аналізувати реальність навіть у найскладніші часи.
Орден за інтелектуальну відвагу. Возняк не лише сам демонструє інтелектуальну сміливість — він створив відзнаку, яка відзначає саме цей тип мужності: здатність мислити чесно, коли це незручно чи небезпечно.
Мости між культурами. Завдяки його зусиллям український читач по-новому відкрив для себе Бруно Шульца, творчість Пінзеля, складну історію галицьких містечок. Це не просто популяризація — це відновлення цілісної картини культурного простору, з якого виросла сучасна Україна.
Чому його робота залишається актуальною
У часи, коли Україна захищає не лише територію, а й право на власну культурну суб’єктність, досвід Тараса Возняка набуває особливого значення. Він ніколи не пропонував простих відповідей. Натомість вчив бачити складність, цінувати багатошаровість ідентичності, розуміти, що культура — це не декорація до політики, а її фундамент.
Його есеї, журнали, музейна робота і громадські ініціативи показують: інтелектуал може бути не лише спостерігачем чи критиком, а й творцем інституцій, які виживають і розвиваються навіть у найважчі періоди. Для новачків у темі української культури Возняк — це можливість почати з глибокого, а не з поверхневого. Для досвідчених читачів — це приклад послідовності, яка рідко зустрічається в публічному просторі.
Робота триває. Нові томи есеїв, нові виставки, нові роздуми про мистецтво під час війни — усе це продовження однієї великої розмови, яку Тарас Возняк веде вже майже сорок років. І ця розмова досі звучить свіжо, чесно і по-справжньому важливо.