У ніч з 13 на 14 грудня 1963 року в Черкаській обласній лікарні згасло серце 28-річного Василя Симоненка. Офіційний медичний діагноз пролунав сухо: ниркова недостатність на тлі раку нирок. Але за цією фразою ховається вир подій – жорстоке побиття міліціонерами за півтора року до того, гострі болі, що гризли з весни, і операція, яка не врятувала. Поет, чиї рядки про незламність України досі б’ють у скроні, пішов надто рано, залишивши по собі легенду про боротьбу з системою.
Смерть Симоненка не просто факт з енциклопедії – це символ тих часів, коли слово могло коштувати життя. Друзі шепотілися про каральні руки КДБ, лікарі фіксували рак, а мати поета Таїсія Григорівна згадувала, як шкіра сина відшаровувалася від тіла в агонії. Тієї ночі сніг заметав Черкаси, ніби прикриваючи трагедію білим саваном.
Василь Симоненко виріс у бідній хаті над річкою Удай у селі Біївці на Полтавщині. 8 січня 1935 року, в морозний день, на світ з’явився хлопчик без батька – Андрій Леонтійович, фронтовик і бабій, покинув сім’ю ще до народження сина. Мати, проста селянка, виростила його самотужки, годуючи казками про козаків і Шевченка. Василь золотою медаллю скінчив школу в Тарандинцях, а 1957-го – факультет журналістики Київського університету. Робота в черкаських газетах “Черкаська правда” та “Молодь Черкащини” загартувала його пером, але душа прагнула більшого – правди про Україну.
Шістдесятник, що розкопав забуті могили
У 1960-х Василь увійшов до Клубу творчої молоді в Києві – осередку бунтарів. Там поруч з Аллою Горською, Лесею Танюком, Іваном Драчем і Василем Стусом вони переписували вірші самвидавом, бо цензура душила. Симоненко став першим, хто голосно заговорив про Биківню – ліс смерті, де НКВС ховав тисячі розстріляних. У серпні 1962-го разом з друзями вони знайшли черепи й кістки, склали меморандум до влади. “Цвинтар розстріляних ілюзій”, – написав поет, і ці слова стали бомбою.
Його поезія палала: “Ні, не вмерла Україна, – / А якщо й вмерла, – то воскресне!” Рядки про “українського лева”, “лебедів материнства” та сатиру на “кукурудзяний качан” ширилися подпільно. Збірка “Тиша і грім” (1962) пройшла цензуру дивом, казка “Цар Плаксій та Лоскотон” висміяла деспотію. Симоненко не просто писав – він кував національну душу в часи хрущовської відлиги, що швидко замерзала.
Але система не пробачає. Влітку 1962-го, після Биківні, на поета посипалися неприємності. Роботу в газеті “Робітнича газета” зняли, партквиток конфіскували. Друзі помітили: Василь змінився, частіше мовчав, ніби передчував бурю.
Побиття на смілівському вокзалі: ключ до таємниці
6 червня 1963 року – дата, що перевернула все. Василь, повертаючись з Києва, опинився на залізничній станції в Смілі. Конфлікт з буфетницею через пачку “Приму” переріс у скандал: поет, напідпитку, гучно вимагав сигарети. Викликали міліцію. Замість протоколу – жорстоке побиття в кімнаті відділку. Милиці били по спині, нирках, прив’язали до лавки поясами. “Щось обірвалося всередині”, – шепотів потім Симоненко другові Віктору Онойку, показуючи синці на руках.
Друзі забирали його тієї ночі: Лесь Танюк і Алла Горська бачили ламаного, але живого. За однією версією, це було звичайне хуліганство – поет часто гуляв з журналістами, любив горілку. За іншою – провокація КДБ. Після Биківні поет потрапив під нагляд, його вірші читали в Кремлі. Побиття травмувало сечовидільну систему, запустивши ланцюг.
- Факти інциденту: Місце – станція ім. Тараса Шевченка в Смілі (або Черкаси, версії різняться). Час – вечір 7 червня 1963. Учасники: 2-3 міліціонери, палиці з піском. Наслідки: гематоми, біль у попереку.
- Свідчення: Микола Сом (друг): “Не КДБ, а пияцтво”. Віктор Онойко: “Погрожували, били по нирках”. Мати: син скаржився на радикуліт.
- Наслідки: Звільнення з роботи, постійні болі, що перейшли в ниркову кризу.
Після побиття Симоненко ще тримався, писав. Але тіло зраджувало – метафора душі, що рветься з кайданів.
Хронологія тортур хвороби: від перших сигналів до агонії
З весни 1963-го почалися тривоги: ниючі болі в попереку, слабкість, кров у сечі. Поет ігнорував, лікувався сам – компреси, алкоголь для знеболення. На початку вересня стан погіршився: температура, нудота, набряки. Як журналіст, потрапив до обласної лікарні пріоритетно. Лікарі з Києва консиліумом діагностували рак нирок – пухлина з метастазами.
| Дата | Подія | Симптоми/діагноз |
|---|---|---|
| Літо 1962 | Побиття в Смілі | Травми спини, нирок |
| Весна 1963 | Перші болі | Поперек, слабкість |
| Вересень 1963 | Госпіталізація | Рак нирок, операція |
| 13 грудня 1963 | Смерть | Ниркова недостатність |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, vasylsymonenko.org.
Операція видалила пухлину, але метастази встигли. Три місяці в палаті: морфій краплями, бреди про Україну, листи друзям. Дружина Людмила, з якою син Олесь, відвідувала рідко – байдужість ранила глибше за біль.
Останні години: шепіт поета в ночі
12 грудня Василь ще диктував вірші. “Ти знаєш, що ти – людина…”, – ці рядки стали пророчими. Нічю почалася агонія: судоми, блювота кров’ю, уремія отруювала кров. Мати тримала руку, лікарі безсилі. Серце зупинилося о 4-й ранку. Поховали на центральному кладовищі Черкас – тисячі прийшли, попри заборону.
“Він помер, не дочекавшись 29-ти, але його голос лунає вічно”, – згадував Лесь Танюк.
Цікаві факти про Василя Симоненка
- Передчував смерть: у вірші “Лебеді материнства” писав про “незабаром тридцять”, але пішов у 28.
- Сатира на Хрущова: вірш “Некролог кукурудзяному качанові” читали в Кремлі, після чого поет потрапив під приціл.
- Син Олесь помер молодим від алкоголю, онуки – трагічно; родина поета розсипалася, ніби пророцтво.
- Посмертно на Шевченківську: 1965-го висунули, але зняли через “націоналізм”.
- Музеї: у Біївцях і Черкасах – святині для паломників.
Версії смерті: між раком і репресіями
Офіційно – рак нирок, ускладнений недостатністю. Діагноз підтвердили консиліумом, аутопсія не суперечить (medичний висновок з лікарні). Але побиття прискорило: травма запалила пухлину, що тліла тихо. Друзі твердять – КДБ мстив за Биківню, вірші проти режиму. Архіви СБУ мовчать, документи в Москві?
Суперечності: Сом каже, рак був раніше, побої – випадок. NV.ua (2025): онкологія + побиття. Консенсус: рак основний, але насилля стало каталізатором. У 2026-му, з розсекреченими архівами, таємниця не розкрита, але поетів не вбивають випадково.
- Офіційна: Онкологія, операція неефективна (uk.wikipedia.org).
- Альтернативна: Побиття КДБ травмувало нирки (спогади Танюка, Горської).
- Гібридна: Рак + ускладнення від травми (vasylsymonenko.org).
Ця суміш робить смерть Симоненка міфом, що живе.
Спадщина бунтаря: як поет переміг смерть
Посмертно “Земне тяжіння” (1964) розійшлося мільйжами. Стус називав його “найбільшим шістдесятником”. Сьогодні вірші на стінах Майдану, в школах, на концертах KOZAK SYSTEM. У 2025-му до 90-річчя – фестивалі в Черкасах, книга спогадів. Симоненко не просто помер – він воскрес у кожному, хто читає “Народ мій є!”.
Його доля нагадує: поезія сильніша за кулаки міліції, рак чи цензуру. Черкаси досі шепочуть його ім’я, а Україна несе його вогонь далі, через бурі й перемоги.