Володимир Миколайович Олійник народився 16 квітня 1957 року в селі Бузівка Жашківського району на Черкащині. Його доля — це історія людини, яка починала з простої роботи слюсарем і шофером, пройшла крізь суддівські зали провінційного міста, очолювала Черкаси в turbulentні 1990-ті, а згодом опинилася в центрі найгостріших політичних потрясінь України. Шлях від сільського хлопця до народного депутата кількох скликань і автора резонансних законів 2014 року демонструє, як особисті рішення переплітаються з великою історією країни.
Ранні роки сформували характер майбутнього політика. Багатодітна родина, батько з консервативним баптистським вихованням, проте сам Володимир швидко адаптувався до радянської системи: вступив до комсомолу, пізніше до КПРС. Після школи працював слюсарем на автопідприємстві, служив у Радянській армії 1975–1977 років, потім знову за кермом вантажівки. Цей досвід практичної роботи дав йому розуміння звичайного життя, яке пізніше він часто згадував у публічних виступах.
Юридична освіта стала фундаментом кар’єри. 1981 року Олійник закінчив Харківський юридичний інститут. Майже одразу почав працювати в Придніпровському районному суді Черкас: спочатку народним суддею, з 1985 року — головою суду. У ті роки судова система ще зберігала певну незалежність, а робота судді вимагала не лише знання кодексів, а й уміння балансувати між законом і реальними людськими долями. 1991 року він здобув ще одну освіту — закінчив Одеську вищу партійну школу за спеціальністю політологія. Деякі джерела вказують, що Олійник має ступінь кандидата історичних наук.
Партійна робота в останні роки СРСР і на початку незалежності вела його вгору. 1987–1990 роки — посади в Черкаському міськкомі та обкомі КПУ. З 1990 по 1994 рік — заступник голови Черкаського міськвиконкому. А 1994 року він став міським головою Черкас і обіймав цю посаду до 2002 року. Період його мерства припав на найскладніші часи: гіперінфляцію, приватизацію, розвал радянської інфраструктури. Олійник зосередився на житлово-комунальному господарстві: модернізація тепломереж, ремонт доріг, будівництво об’єктів соціальної сфери. Містяни досі згадують той час як період відносної стабільності — вулиці ставали чистішими, бюрократія менш задушливою, а стиль управління поєднував жорсткість із емпатією. 1998–1999 років він навіть очолював Асоціацію міст України.
Національна політика приваблювала його дедалі сильніше. 1999 року Олійник балотувався в президенти України — кандидатуру висунули збори виборців Кіровограда. Він увійшов до так званого «Канівського квартету» разом із Морозом, Ткаченком і Марчуком, а згодом зняв кандидатуру на користь Євгена Марчука. У другому турі закликав підтримати Петра Симоненка проти Леоніда Кучми, заявивши, що «краще почервоніти за Симоненка, ніж посиніти від Кучми». У 2000–2005 роках був членом Української республіканської партії «Собор», обіймав керівні посади в партії, підтримував Віктора Ющенка під час Помаранчевої революції 2004 року. На мітингу в Черкасах скандував «Зека — геть!» на адресу Януковича.
Проте 2007 року стався крутий поворот: Олійник перейшов до Партії регіонів. Цей крок багато хто сприйняв як зраду попередніх ідеалів. Сам політик пояснював рішення прагненням до конструктивної роботи та розчаруванням у «помаранчевій» владі. З Партії регіонів він потрапив до Верховної Ради: спочатку п’яте скликання (2006–2007) від Блоку Юлії Тимошенко, потім шосте (2010–2012) і сьоме (2012–2014) вже від ПР. Обіймав посади заступника голови комітетів, зокрема з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності.
Найгучніша сторінка кар’єри розгорнулася взимку 2013–2014 років. 16 січня 2014 року Верховна Рада ухвалила пакет законів, які опозиція одразу назвала «диктаторськими». Олійник разом із Вадимом Колесніченком виступив співавтором ключових положень. Пакет передбачав кримінальну відповідальність за наклеп, обмеження свободи зібрань, можливість блокувати сайти без суду, посилення контролю над ЗМІ та громадськими організаціями. Закони приймали вночі підняттям рук, без належного обговорення. Це рішення стало одним із каталізаторів загострення Євромайдану: протести переросли в жорсткі сутички, а країна опинилася на порозі громадянського протистояння. Пізніше, 28 січня, 361 депутат проголосував за скасування пакету. Олійник входив до лічильної комісії, яка формалізувала голосування 16 січня.
Після Революції гідності Олійник залишив Україну. Спочатку оселився в Ялті — в орендованій квартирі, оформленій на іншу особу. Пізніше з’являлася інформація про перебування в Москві. 2015 року разом із Миколою Азаровим та іншими екс-чиновниками він став співорганізатором «Комітету порятунку України» в Москві — структури, яка вела активну проросійську пропаганду і проголошувала себе «урядом у вигнанні». Олійник неодноразово заявляв про намір повернутися до української політики, критикував чинну владу, визнавав Крим російським. У серпні 2015 року МЗС України анулювало його дипломатичний паспорт.
Правові наслідки не забарилися. 2014 року йому заборонили в’їзд до США. 2022 року Олійник потрапив під санкції Міністерства фінансів США за участь у дестабілізації України. СБУ заочно повідомила про підозру в державній зраді та незаконному перетині кордону. 2024 року РНБО позбавила його звання Заслуженого юриста України. А 2025 року Вищий антикорупційний суд за позовом Мін’юсту стягнув у дохід держави частину його активів: шість об’єктів нерухомості в Черкасах, один у Київській області, моторне судно та частку корпоративних прав у ТОВ «Е. С. П. Технології».
Сімейне життя Олійника залишалося відносно закритим. Дружина Людмила Геннадіївна працювала начальником кондитерського цеху на фабриці «Світ ласощів». Сини: Руслан (1982 р.н.) — прокурор Черкаського району, Денис (1983 р.н.) — обіймав посаду в податковій службі Черкащини, молодший Володимир (1998 р.н.). Деякі члени родини продовжували працювати в державних структурах навіть після втечі батька.
Цікаві факти про Володимира Олійника
- За свою кар’єру Олійник встиг побувати в трьох різних політичних таборах: опозиційному «Соборі», Блоці Юлії Тимошенко та Партії регіонів — і в кожному обіймав керівні посади.
- Під час Помаранчевої революції він публічно скандував «Зека — геть!» проти Віктора Януковича, а за кілька років став членом його партії та співавтором законів, спрямованих на придушення протестів.
- Як колишній суддя та голова районного суду Олійник став одним із авторів законодавчих норм, які правозахисники та опозиція називали неконституційними та такими, що руйнують свободу слова.
- Після 2014 року живе в окупованій Ялті, де, за його словами, орендує квартиру та «приглядає» за нерухомістю колишніх колег-депутатів.
- 2025 року суд конфіскував у нього значну частину українського майна, включно з об’єктами в рідних Черкасах — місті, яке він очолював майже вісім років.
- Олійник має офіційний сайт oleinik.win, де в минулі роки публікував свої погляди на українську політику.
- Він один із небагатьох екс-депутатів, проти яких СБУ порушила справу про державну зраду саме за події 2014–2022 років.
Політична біографія Володимира Олійника залишається прикладом драматичних трансформацій. Людина, яка колись боролася за «помаранчеві» ідеали та очолювала місто в складні часи, згодом опинилася по інший бік барикад — і не лише figuratively, а й буквально, на території, контрольованій іншою державою. Його рішення 2014 року назавжди пов’язали ім’я з «законами 16 січня», а подальше життя — із санкціями, втратою активів та життям у вигнанні.
Сьогодні, коли ми аналізуємо українську політику останніх тридцяти років, постать Олійника допомагає зрозуміти, наскільки тонкою може бути межа між конструктивною опозиційністю та радикальним розворотом, між захистом закону та його використанням як інструменту. Кожен етап його шляху — від суддівського крісла в Черкасах до трибун Верховної Ради і тихих ялтинських вулиць — відображає не лише особисту історію, а й складні процеси, які переживала вся країна.