8 жовтня 2023 року Київ завмер у тиші, коли звістка про смерть Ніни Матвієнко розлетілася по країні. Легендарна співачка, чиї народні мелодії століттями зберігали українську душу, відійшла у вічність за два дні до свого 76-річчя. Прощання з нею перетворилося на справжню національну подію: 11 жовтня в Національній філармонії України зібралися тисячі людей, щоб віддати шану голосу, який лунав як вітер над полтавськими нивами й київськими бруківками.
Церемонія прощання тривала кілька годин, черга розтягнулася на сотні метрів. Біла труна, огорнута квітами, стояла в залі, де колись звучали її найвідоміші пісні. Хор імені Григорія Верьовки, з яким вона пройшла більшу частину творчого шляху, співав прощальні мелодії. Серед тих, хто прийшов, були мер Києва Віталій Кличко, співаки Дмитро Монатік і Павло Зібров, Олег Скрипка та багато інших митців і шанувальників. Родина, друзі й незнайомці плакали й усміхалися крізь сльози, бо Ніна Митрофанівна завжди просила не сумувати, а пам’ятати життя в піснях.
Поховання відбулося того ж дня на Звіринецькому кладовищі. Труну привезли додому, щоб вона «побула в рідних стінах» ще трохи, як розповіла донька Антоніна. Цей жест став символом тепла, яке Ніна несла в кожній ноті. Її голос не зник — він продовжує жити в записах, концертах і серцях мільйонів, хто виростав під звуки «Ой летіли дикі гуси» чи колискових, зібраних нею по селах.
Шлях від сільської дівчинки до голосу нації
Ніна Митрофанівна Матвієнко народилася 10 жовтня 1947 року в селі Неділище на Житомирщині. П’ята з одинадцяти дітей у бідній селянській родині, вона з ранніх років знала смак важкої праці й солодкість народної пісні. Мати співала в три-чотири голоси, а маленька Ніна пасла худобу й доглядала молодших. Саме тоді в її серці зародилася любов до автентичного фольклору — того, що передається з покоління в покоління без нот і сценічних вогнів.
Через бідність родини одинадцятирічну Ніну відправили до школи-інтернату в Потіївці. Там було непросто: суворий режим, важка робота, але саме там вона відкрила в собі силу голосу. Пізніше — завод «Хіммаш» у Коростені, робота табельницею, ученицею кранівника, копіювальницею. На першу зарплату пошила пальто, а мріяла про сцену. У 1960-х вона вступила до вокальної студії при хорі імені Григорія Верьовки й уже 1968 року стала його солісткою. З того моменту її життя перетворилося на безперервну подорож українською піснею.
Репертуар Ніни Матвієнко налічував сотні творів: обрядові, ліричні, гумористичні, балади XVII–XVIII століть. Вона не просто співала — вона оживляла їх по-своєму, з теплом і глибиною, якої не знайдеш у сучасних обробках. Гастролі по всьому світу — від Мексики й Канади до Кореї та Франції — несли українську душу на глобальну сцену. У 1979-му «Ой летіли дикі гуси» зробила її фіналісткою «Пісні року». Пізніше — співпраця з «Київською камератою», авторські спектаклі в Нью-Йорку з театром La Mama, озвучка мультфільмів, зокрема «Мавки» 2023 року.
Останні роки: боротьба, яку приховували від усіх
Ніна Матвієнко хворіла майже чотири роки. Вона не любила скаржитися й продовжувала жити повноцінно: бігала сходами, усміхалася, записувала пісні. Лише в серпні 2023-го погіршення здоров’я змусило лягти в лікарню. Два місяці в київській клініці стали останніми. Донька Антоніна пізніше поділилася, що для родини це стало шоком — енергійна, спортивна жінка, яка ніколи не палила й не вживала алкоголю, раптом зіткнулася з такою бідою. «Мама присвятила життя Україні, врятувала українську пісню», — сказала Тоня.
Навіть у лікарні вона думала про пісні. Родина привезла труну додому перед прощанням, щоб дати їй можливість «побути вдома». Цей момент став особливо зворушливим: проста селянська душа, яка підкорила світ, поверталася в рідні стіни востаннє. Хвороба не зламала її духу — до кінця вона зберігала усмішку й любов до життя.
Церемонія прощання: море квітів і народна любов
11 жовтня Національна філармонія перетворилася на храм пам’яті. З ранку люди стояли в черзі, несучи квіти, ікони, записки з подяками. Атмосфера була пронизана теплом і вдячністю. Хор Верьовки співав її улюблені мелодії, а промови колег і друзів лунали як продовження її пісень. Віталій Кличко, Дмитро Монатік, Павло Зібров — кожен згадував, як її голос надихав у найскладніші моменти. Монатік, який записав з нею дует «Цей день», стояв мовчки, схиливши голову.
Біла труна, прикрашена вишиванками й квітами, символізувала чистоту й світло, яке Ніна несла в кожній ноті. Люди плакали, обіймалися, співали тихо. Це не було просто похороном — це було народне вшанування. Після церемонії процесія рушила на Звіринецьке кладовище, де під співи й молитви її поховали. Могила швидко стала місцем паломництва: люди несуть квіти й досі, навіть у 2026 році.
Спадщина, яка звучить і сьогодні
Ніна Матвієнко залишила після себе не просто записи — вона зберегла українську ідентичність у часи, коли фольклор намагалися стерти. Її книга «Ой виорю нивку широкую» містить понад 250 пісень: колядки, щедрівки, веснянки, поховальні, жартівливі. Вона збирала їх по селах, оцифровувала старі касети, передавала новим поколінням. Її голос лунав на Помаранчевій революції та Євромайдані, надихаючи тисячі.
Сьогодні її пісні звучать у фільмах, концертах, шкільних уроках. Посмертно в 2024 році їй присвоїли звання «Національна легенда України». Сини Іван і Андрій, донька Тоня продовжують справу: музика, ікони, спів. Її чоловік Петро Гончар, художник і хранитель музею Івана Гончара, зберігав її архіви. Голос Ніни Матвієнко став корінням, на якому тримається сучасна українська музика — від фольк-року до сучасних аранжувань.
| Рік | Нагорода | За що |
|---|---|---|
| 1978 | Заслужена артистка УРСР | Внесок у розвиток українського мистецтва |
| 1985 | Народна артистка УРСР | Творчі здобутки |
| 1988 | Державна премія ім. Тараса Шевченка | Збереження фольклору |
| 2006 | Герой України | Вагомий внесок у культуру |
| 2020 | Орден княгині Ольги II ступеня | Трудові здобутки та професіоналізм |
| 2024 | Національна легенда України (посмертно) | Спадщина для нації |
Дані наведено за матеріалами авторитетних джерел, таких як Вікіпедія та Suspilne.
Голос, що не змовкне: культурний вплив
Ніна Матвієнко не просто співала народні пісні — вона робила їх мостом між минулим і сьогоденням. У радянські часи, коли фольклор часто піддавали цензурі, її інтерпретації зберігали автентичність. Вона експериментувала: поєднувала народне з академічним, створювала спектаклі, писала книги спогадів «Уже так не буде, як є». Її участь у фотопроєктах про український костюм, журі конкурсів романсу — все це робило її не просто співачкою, а хранителькою традицій.
Сучасні артисти згадують її з теплом. Монатік, Зібров, молоді фольк-групи цитують її як натхнення. У часи війни її пісні стали символом стійкості: «Чарівна скрипка», «Квітка-душа» лунають на благодійних концертах і в домівках. Її голос — це не просто звук, а емоція, яка обіймає, заспокоює, надихає боротися.
Цікаві факти про Ніну Матвієнко та її прощання
Ніна походила з давнього роду княгині Ольги й завжди жартувала, що співати почала раніше, ніж говорити. Діти зверталися до неї на «Ви» — знак поваги. Навіть у 70+ вона займалася на тренажері Quadro System і виглядала молодше років. На похоронах труну привезли в двір будинку, щоб «побула вдома». А в 2025 році на могилі виправили помилку в даті — тепер усе точно. Вона мріяла написати роман про кохання, але замість цього залишила тисячі пісень, які кохають цілі покоління. Її голос і досі лунає на радіо й у серцях — живіший за будь-яку легенду.
Ці деталі роблять її історію ще ближчою. Ніна Матвієнко була не іконою на сцені, а живою людиною з теплими руками й щирим сміхом. Її похорон став не кінцем, а початком вічного звучання. Кожна нота, кожна згадка — це нитка, що пов’язує нас із корінням. І поки лунає українська пісня, Ніна Матвієнко живе серед нас.