Село Дяківці, заховане серед мальовничих пагорбів Вінниччини, стало колискою одного з найяскравіших талантів української літератури. Саме тут, 24 травня 1912 року, у скромній хаті селянської родини побачив світ Михайло Панасович Стельмах. Цей куточок Поділля, з його теплими вітрами Прибужжя та шепотом народних пісень, визначив не лише перші кроки хлопчика, а й увесь його творчий шлях. Дяківці – не просто географічна точка на карті, а жива душа багатьох його оповідань і романів.
Батько письменника, Панас Дем’янович, ветеран російсько-японської війни, і мати Ганна Іванівна, білоруска за походженням, подарували сину єдину дитину в сім’ї. Уявіть: навколо – безкраї лани, де жито колихається, наче море, а ввечері діди розповідають казки під тріскіт вогнища. Ця атмосфера пронизала свідомість малолітнього Михайла, зробивши його співаком народного життя.
Хоча деякі джерела уточнюють дату за старим стилем – 11 травня, консенсус авторитетних матеріалів, як-от uk.wikipedia.org, схиляється до 24 травня за новим календарем. Село Дяківці, Літинського (нині Вінницького) району Вінницької області, перші згадки про яке датуються XIII століттям, стало для Стельмаха джерелом натхнення на все життя.
Історія села Дяківці: від Болохівської землі до літературної святої
Дяківці – це не просто село, а шматок давньої історії Поділля. Перші письмові згадки сягають 1442 року, коли польський король Владислав III Варненчик підтвердив права шляхти на ці землі. Розташоване в Болохівській землі XIII століття, поселення пережило татарські набіги, козацькі повстання та панщину. У 1760-х тут нараховувалося 483 двори та понад 1500 жителів, які обробляли 1096 десятин орної землі.
У ХХ столітті Дяківці стали символом селянського відродження: у 1930-х тут утворився колгосп, а під час Голодомору село, як і вся Вінниччина, зазнало жахливих втрат. Саме ці реалії – бідність, солідарність односельців, боротьба за хліб – лягли в основу ранніх спогадів Стельмаха. Сьогодні село входить до Літинської селищної громади, зберігаючи тиху чарівність провінції з новими магазинами та кафе, що ростуть поряд із старовинними хатами.
Природа Прибужжя тут розкривається у всій красі: Південний Буг не далеко, його притоки Фоса та Бугер несуть води повз пагорби, де цвіте мак і колоситься жито. Цей ландшафт, насичений фольклором, став фоном для дитинства письменника, де кожна стежка шепотіла історії.
Родина Стельмахів: корені, що живлять талант
Панас Стельмах, батько Михайла, повернувся з війни пораненим, але з непохитною волею до життя. Він носив сина до школи на руках, бо в родині була лише одна пара чобіт. Мати Ганна, з білоруським акцентом у піснях, розповідала казки, що пізніше відлунювали в дитячих повістях сина. Дід Дем’ян, колишній кріпак, і дядько Микола доповнювали цю галерею сильних характерів.
Михайло ріс єдиною дитиною, оточений любов’ю “великої рідні” – сусідів, які ставали родичами в часи лихоліття. Ця родинна теплота, пронизана працею на землі, народила в ньому чуття до людських доль. У повісті “Гуси-лебеді летять” він яскраво змалював ці роки: весняний дзвін журавлів, запах свіжого хліба, перші уроки грамоти від матері.
- Батько Панас: ветеран, символ стійкості, вчив сина шанувати землю.
- Мати Ганна: хранителька фольклору, її пісні стали основою поетичного голосу Стельмаха.
- Дід Дем’ян: оповідач легенд, що оживили персонажів у творах онука.
Після списку стає зрозуміло: родина не просто виростила письменника, а вклала в нього душу Поділля. Ці образи повторюються в “Щедрому вечорі” чи “Великій рідні”, де село пульсує життям.
Дитинство в Дяківцях: перші іскри літературного вогню
У 1921 році восьмирічний Михайло вступив одразу до другого класу сільської школи – хлопець уже читав. Батько носив його на руках крізь замети, а вчителька хвалила за допитливість. Тут, серед жнив і ярмарків, сформувалося його кохання до слова: народні пісні, легенди про козаків, казки біля печі.
Прибужжя з його ріками й лісами навчило бачити красу в простому. Стельмах згадував, як бігав за гусями-лебедями, ловив рибу в струмках – ці сцени оживають у дитячих книгах. Фольклор став його першим вчителем: він записував колядки, веснянки ще школярем.
Навіть короткий період в Одесі не затьмарив спогадів про Дяківці. Повернувшись, він закінчив педагогічний технікум у Вінниці, ставши першим випускником вишу з села.
Від сільського хлопця до класика: шлях Михайла Стельмаха
1933 рік – закінчення Вінницького педінституту, перші вірші в газеті “Більшовицька правда”. Вчителювання на Київщині, знайомство з Максимом Рильським. Війна: артилерист, поранення, фронтова газета. Після 1945-го – Інститут фольклору АН УРСР, де зібрав тисячі зразків народної творчості.
| Період | Ключові події | Твори/досягнення |
|---|---|---|
| 1912–1933 | Дитинство в Дяківцях, освіта | Перші вірші |
| 1939–1945 | Війна | Збірки “Добрий ранок”, “За ясні зорі” |
| 1945–1983 | Фольклористика, романи | “Велика рідня”, Ленінська премія |
Таблиця базується на даних uk.wikipedia.org та uinp.gov.ua. Цей шлях від Дяківців до Києва – історія тріумфу таланту.
Твори, народжені Поділлям: від поезії до романів
Ранні поезії – ліричні, пісенні, наче мелодії матері. Проза: “Велика рідня” (1948–1951) – епос про село часів колективізації, з Дяківцями в серці. “Правда і кривда” критикує бюрократію, а “Чотири броди” торкається Голодомору. Дитячі повісті “Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір” – прямі спогади про Дяківці.
Стельмах – знавець фольклору, видавець збірників. Його стиль: емоційний, з метафорами землі, де слово оживає, наче росяна трава на світанку. “Кров людська – не водиця” – рядок, що став крилатим.
- Початок з віршів 1936-го.
- Перехід до прози після війни.
- Пік: трилогія, Шевченківська премія 1980-го.
Ці твори не просто література – вони енциклопедія селянського життя Поділля.
Цікаві факти про Михайла Стельмаха
- Єдиний радянський український письменник з топ-нагородами без партквитка КПРС.
- Частина Ленінської премії пішла на школу в Дяківцях – жест вдячності селу.
- Симпатизував ОУН-УПА, намагався писати про них, але цензура блокувала.
- Сини Ярослав (драматург) і Дмитро (письменник) продовживають літературну династію.
- У 2025-му Zaxid.net відзначило його сміливість у темах Голодомору.
Ці перлини роблять Стельмаха живим у наш час.
Музей у Дяківцях: жива спадщина письменника
Літературно-меморіальний музей М.П. Стельмаха на вул. Центральній, 7, відкрито 1989-го. Перший поверх – бібліотека з читальним залом, другий – експозиції з рукописами, фото, речами родини. Тут оживають сцени з творів: макети хат, фольклорні інструменти.
Сьогодні музей – центр паломництва: екскурсії, фестивалі до дня народження 24 травня. У 2025-му відвідувачі хвалять його за автентичність (travels.in.ua). Село пишається: вулиця Стельмаха, доглянута хата родини. Це місце кличе відчути подих Прибужжя.
Дяківці пульсують: нові покоління читають Стельмаха, а його слова, наче ріка Буг, несуть мудрість крізь роки. Тут, де все почалося, талант цвіте вічно.