Валерій Залужний у молодості — це не парадний портрет «залізного генерала», а худорлявий кучерявий хлопець із однокімнатної квартири біля вокзалу в тодішньому Новограді-Волинському. Перші дев’ятнадцять років він провів у місті військових частин і заводського гудка, де друзі досі кличуть його Валєрчиком, а вчителі згадують спокій, а не зірки на погонах.
Шлях від школи №9 і машинобудівного технікуму до Одеського інституту Сухопутних військ не був стрілою «відмінник — одразу в генерали». Були трійки після різкого стрибка зросту, диплом технікума з відзнакою після середнього балу 3,9 і курсантські плацкарти додому, у яких майбутній головком ще не знав, чим закінчиться століття.
Нижче — зібрана з місцевих спогадів, офіційних дат і власних згадок хроніка тих років: сім’я, школа, технікум, Одеса 1990-х і міфи, які налипли на дитячі фото вже після 2022-го.
Місто двох частин і вокзального двору
8 липня 1973 року Валерій Федорович Залужний народився в Новограді-Волинському на Житомирщині — місті, яке 2022-го повернуло історичну назву Звягель. У 1970–80-х це був типовий радянський гарнізон із двома військовими частинами поруч із житловими кварталами. Хлопчик ріс у звуковому пейзажі ешелонів і стройової підготовки, а не в «закритому елітному містечку».
Родина жила скромно. За детальними репортажами зі Звягеля, Залужні тулилися в однокімнатній квартирі біля вокзалу: батьки, Валерій і молодший брат. Мати працювала на залізничному вокзалі. Батька одні офіційні довідки описують як робітника заводу, місцеві вчителі й сусіди — як військового; ці версії не взаємовиключні для невеликого гарнізонного міста, де офіцер міг пізніше перейти на цивільну роботу. Важливо інше: син офіцерського середовища міг іти в школу для дітей військових із російською мовою викладання. Батьки віддали його в звичайну «дев’ятку» між заводом і вокзалом, де вчилися діти робітників і залізничників.
Молодший брат Артур з’явився, коли Валерію було вже тринадцять. Поруч не було садка, тож старший сидів із малюком за записками матері з вокзала. Після розлучення батьків роль «старшого чоловіка» в родині поступово лягла на нього — це не пафосна легенда, а побутова відповідальність підлітка в тісній квартирі.
Саме це тло пояснює пізніший тон Залужного краще за будь-який парад: він рано звик, що дисципліна починається не з наказу згори, а з того, хто залишився вдома з молодшим, поки дорослі на зміні.
Школа №9: «щупленький кучерявий» і прозвище Валєрчик
1 вересня 1980-го семирічний Валерій зайшов до школи №9 (нині гімназія) з великим букетом і без сліз на лінійці. Перша вчителька Тетяна Григорівна Шатульська, яка жила по сусідству, запам’ятала не вундеркінда, а маленького, худого, кучерявого хлопчика, який уже знав літери й швидко навчився читати. Він сидів на другій парті, тримав зошити в порядку й не тягнув із відповідями.
До сьомого класу він був одним із найнижчих у класі. Потім різко пішов угору — і в табелі з’явилися трійки. Саме тоді однолітки закріпили прозвище Валєрчик: кучері, рожеві щоки, усмішка, ніякої пози «майбутній полководець». Однокласник Сергій Степанюк згадував його як спокійного, але не тихого: умів пожартувати, не підлизувався, захищав інших без потреби демонструвати силу.
Школа стояла під шефством військової частини. На уроках малювання він креслив солдатиків, на перервах розкладав фігурки на парті. У сьомому класі клас водили на двотижневі збори в казарму: черевики, солдатська їдальня, стрільба. Для сина гарнізонного міста це було не екзотикою, а продовженням двору.
Окремий епізод юності — тижнева поїздка делегації дев’ятикласників до Ленінграда як нагорода за збір макулатури й металу. Спали на матах у класних кімнатах. Хлопці засиділися в карти, їх спіймали й відправили додому різними потягами. Це не героїка. Це звичайна підліткова історія, яку земляки розповідають охочіше, ніж пізніші звання.
Вчителька згадувала ще одну рису, яку пізніше всі повторювали майже слово в слово: він хотів більше, ніж давала програма. Англійську тоді починали з п’ятого класу, а він просив раніше. Коли клас готував розповідь про радянську республіку, йому було цікаво порівняти з життям за межами Союзу. У провінційній школі початку 1980-х це виглядало не як ідеологія, а як цікавість хлопця, якому тісно в підручнику.
Технікум, який біографії часто викреслюють
До десятого–одинадцятого класу Залужний не пішов. У шістнадцять, 1989-го, він вступив до Новоград-Волинського машинобудівного технікуму (нині політехнічний фаховий коледж). Спеціальність у різних згадках звучить як прикладна механіка або технічне обслуговування й ремонт сільськогосподарської техніки — по суті, робота з верстатами, вузлами, кресленням і руками.
Директорка закладу Алла Петрошук пізніше окремо нарікала, що цей етап випадає з «парадних» довідок, де одразу після школи з’являється Одеса. А саме тут, казала вона, він навчився вчитися: прийшов із середнім балом 3,9 і вийшов 1993-го з відзнакою. Чотири роки технікуму припали на розпад Союзу, вимкнене опалення, порожні магазини й спокусу «піти в гараж по сто грамів». Одногрупник Олександр Пивовар згадував високого вже на той час хлопця — близько 189 см, сором’язливого з дівчатами, який після пар частіше тягнув залізо в спортзалі, ніж шукав пригод.
Саме в технікумі остаточно визріло рішення йти в армію не як строковику «відбути», а як офіцеру. За спогадами товариша, поштовхом стала й робота біля військової техніки в міській частині. Разом вони подалися до Одеси; Пивовар документи незабаром забрав, Залужний залишився.
| Період | Місце | Що відомо достеменно | Яким його бачили |
|---|---|---|---|
| 1973–1980 | Новоград-Волинський / Звягель | Народження 8 липня 1973-го, однокімнатна квартира біля вокзалу | Дитина гарнізонного двору, гра в солдатики |
| 1980–1989 | Школа №9 | Перший клас у 7 років; не пішов у випускний клас школи | «Валєрчик», спокійний, після 7 класу різко виріс |
| 1989–1993 | Машинобудівний технікум | Вступ із балом 3,9, диплом із відзнакою | Високий, сором’язливий, «навчився вчитися» |
| 1993–1997 | Одеський інститут Сухопутних військ | Загальновійськовий факультет, випуск із відзнакою, перші погони | Старший сержант-відмінник уже на другому курсі |
Хронологія звірена з біографічними довідками та репортажами BBC News Україна й місцевими спогадами зі Звягеля. Окремі англомовні короткі картки помилково ставлять закінчення технікуму на 1991 рік; українські джерела одностайні щодо 1993-го.
Одеса дев’яностих: від курсанта до лейтенанта
Після технікуму Залужний вступив на загальновійськовий факультет Одеського інституту Сухопутних військ — закладу, який тоді ще пам’ятали як вище об’єднане командне училище, а сьогодні знають як Військову академію. Випуск — 1997 рік, знову з відзнакою. Між цими датами — чотири роки української армії, яка тільки вчилася бути армією незалежної держави: дірки в забезпеченні, стара техніка, нові присяги.
У квітневому номері одеської газети «Що? Де? Коли?» за 1995 рік уже згадують старшого сержанта Валерія Залужного разом із двома однокурсниками як гордість другого курсу першого факультету: добрі й відмінні оцінки, ініціатива в полі, вартова служба без розхлябаності. Це рідкісний документ «зсередини», а не реконструкція після слави.
Через двадцять вісім років сам Залужний описав день випуску так: оркестр, бойовий прапор, золоті медалі й дипломи, перші офіцерські погони, рота востаннє проходить повз трибуну. «Тоді ми ще не знали… що будемо воювати в найстрашнішій війні майбутнього століття — щасливі випускники 1997 року». Для читача-початківця ця фраза пояснює прірву між молодіжним фото в кітелі й пізнішим званням генерала краще за будь-який трек кар’єри.
У книзі «Моя війна» він згадує ще один курсантський епізод: плацкарт Одеса — Житомир, попутниця запропонувала однокурсникам поворожити. Він не хотів знати майбутнього. Жінка, за його словами, раптом зупинилася: «Я побачила війну. Страшну. У нас тут. А ти там найголовніший». Читати це як пророцтво не обов’язково. Як штрих до психології молодого офіцера, який уже тоді відсахнувся від легковажної гри з долею, — варто.
Молодість Залужного закінчується не весіллям і не генеральською зіркою, а серпнем 1997-го: лейтенант із дипломом відмінника виходить у армію, якій бракує всього, крім роботи.
Що саме закладалося в характер — без бронзи
Якщо скласти свідчення вчительки, однокласників, викладачів технікуму й брата, повторюється кілька рис, а не «міф про генія». Спокій без млявості. Відповідальність за молодших раніше, ніж за взвод. Уміння дотягнути оцінку, коли треба, а не світитися відмінником з першого класу. Сором’язливість у побуті й твердість, коли клас чи рота потребують спини.
У книзі Людмили Долгоновської «Залізний генерал. Уроки людяності» Артур Залужний згадує материнські записки «Вибач, Валеро, сьогодні треба посидіти з братом», подаровану приставку «Денді» і те, як після розлучення батьків старший брат став орієнтиром: «А як би вчинив він?» Це не полководча легенда. Це старший син у провінційній родині кінця 1980-х.
Для досвідченого читача біографій тут видно іншу лінію: Залужний не вискочив із закритої військової династії столиці. Він вийшов із міста, де казарма була сусідом, але школа лишилася робітничою, а перший «дорослий» диплом — технічним, не штабним. Пізніші академії оборони, золота медаль 2007-го, меч королеви 2014-го й магістратура з міжнародних відносин в Острозі — це вже не молодість, а надбудова над тим фундаментом.
Особисте життя в юності він майже не виносив назовні. Шлюб з Оленою Степанівною Залужною триває понад двадцять років; публічно він дякує їй як людині, що вірила, коли він сам собі не вірив. Точних романтичних сцен курсантських років у перевірених джерелах обмаль — і це, радше, межа приватності, а не таємниця для домислів.
Міфи про молоді фото, «елітну школу» і готову біографію
Після 2022 року в мережі розійшлися колажі «Залужний у молодості». Частина справді з альбомів школи, технікуму й Одеси. Частина — чужі обличчя, чужі кітелі, нейромережеві «реконструкції». У нашій практиці ми стикалися з випадком, коли підписом «курсант Залужний, 1994» позначали фото зовсім іншої людини з іншого училища. Перевіряти варто погоду форми, підпис вишу й джерело, а не різкість ретуші.
- «Він учився в елітній школі для дітей офіцерів». Навпаки: свідомо обрали звичайну школу №9.
- «Відмінник з першого класу». Був старанним, але після стрибка зросту ловив трійки; ривок у навчанні зафіксований уже в технікумі.
- «Технікум — випадковий епізод». Чотири роки, диплом з відзнакою, зміна способу вчитися. Без цього шматка біографія стає плакатом.
- «Молодий Залужний уже виглядав як головком». Сучасники описують сором’язливого високого хлопця з кучерями, не бронзовий бюст.
- «Усе вирішила військова династія». Гарнізонне дитинство вплинуло, але родина жила тісно, батьки багато працювали, а відповідальність за брата лягла на підлітка.
Початківцю, який шукає «як виглядав Залужний у молодості», досить кількох якорів: школа №9, технікум 1989–1993, Одеса 1993–1997, прозвище Валєрчик. Досвідченому читачеві цікавіше, як ці роки римуються з пізнішим стилем командування — стриманим, без зайвої риторики, з увагою до людей у строю. Прямої формули «тому що в сьомому класі були трійки» тут немає. Є лише послідовність характеру.
Чек-лист, щоб відрізнити факт від мему
- Дата народження: 8 липня 1973-го, Новоград-Волинський (Звягель).
- Школа: міська №9, не спеціалізована «офіцерська».
- Технікум: 1989–1993, відзнака; не «одразу військовий виш після школи».
- Одеса: загальновійськовий факультет, випуск 1997-го з відзнакою.
- Молодість у місті — до 19 років; далі — курсантське й лейтенантське життя.
- Фото без підпису вишу, року й джерела — привід не поширювати.
Питання, які найчастіше шукають разом із молодіжними фото
Скільки років було Залужному, коли він став офіцером?
У 1997-му йому виповнилося 24. Перші погони — після одеського вишу, не після школи.
Чому він не закінчив звичайну середню школу?
Після дев’ятого класу пішов у технікум. Для кінця 1980-х це був звичний робочий маршрут, не «відсів».
Чи правда, що в дитинстві він був низьким і кучерявим?
Так описує перша вчителька: маленький, щупленький, кучерявий. Різкий стрибок зросту — близько сьомого класу. Пізніше одногрупники технікуму говорять уже про високий зріст.
Де шукати достовірні світлини, а не колажі?
Шкільні й технікумівські знімки, які показували земляки в репортажах зі Звягеля, архівна шпальти одеської газети 1995 року, власні публікації Залужного до річниць випуску. Анонімні «архівні папки» без джерела — найслабша ланка.
Коли закінчується «молодість» у цій біографії?
Умовно — на випуску 1997-го. Далі починається кар’єрна драбина: взвод, рота, батальйон, академія 2005–2007. Це вже інший текст.
Залужний у молодості цікавий не тим, що «вже тоді було видно генерала». Цікавий тим, що генерала з нього зібрало зовсім непарадне життя: тісна квартира, молодший брат, технікум без опалення й одеський плац дев’яностих.
У Звягелі його й сьогодні можуть назвати Валєрчиком — і в цьому немає зневаги. Є пам’ять міста, яке бачило хлопця до всіх звань. Хто шукає лише парадне фото в кітелі, знайде його легко. Хто хоче зрозуміти, звідки береться спокій цієї біографії, мусить повернутися на вокзальний двір і в коридор школи №9, де кучерявий семирічний першокласник уперше сів за парту й не заплакав на лінійці.