Іван Франко відійшов 28 травня 1916 року о шістнадцятій годині у Львові. У 59-річному віці його серцево-судинна система остаточно не витримала багаторічного руйнування. Коротка відповідь на питання, як помер Іван Франко, така: від декомпенсації серця та ускладнень інфекційного деформуючого ревматоїдного поліартриту, що роками сковував тіло болем, деформував суглоби й підривав нервову систему. Це не була раптова смерть і не таємнича «погана хвороба», про яку шепотілися сучасники. Це був повільний, виснажливий фінал життя людини, яка навіть у фізичному полоні продовжувала мислити й творити.
Хвороба почала активно проявлятися ще 1908 року. Тоді 52-річний Франко пережив перше тяжке загострення. Руки почали деформуватися, пальці скручуватися, рух став болісним і обмеженим. Згодом права рука повністю відмовила — він змушений був писати лівою або диктувати синові Андрію. Біль у суглобах поєднувався з мігренями, шумом у вухах, нападами гарячки та безсоння. У найгірші періоди з’являлися галюцинації. Франко сам зафіксував цей жах у «Історії моєї хвороби» — документі, який продиктував синові й який досі вражає відвертістю страждання.
Сучасна медицина, зокрема ретроспективний аналіз львівського лікаря Дмитра Луцика, визначила діагноз чітко: неспецифічний деформуючий ревматоїдний поліартрит, імовірно спадковий. Хвороба руйнувала не лише суглоби, а й внутрішні органи — серце, нирки. До цього додавалися роки ув’язнень, холод, бідність та титанічна розумова праця. Лікування того часу — препарати наперстянки — частково знімало симптоми, але в токсичних дозах провокувало галюцинації та психічні розлади. Саме це, а не венерична інфекція, як стверджували чутки, спричинило важкий психофізичний стан останніх років.
Хронологія останніх восьми років
| Рік | Подія та стан здоров’я |
|---|---|
| 1908 | Перше тяжке загострення. Деформація рук, галюцинації, «Історія моєї хвороби». |
| 1912–1913 | Параліч правої руки. Андрій допомагає з рукописами. Смерть сина Андрія. |
| 1914–1915 | Перша світова війна. Російська окупація Львова. Солдати квартирують у домі. Повернення з Криворівні. |
| Листопад 1915 – квітень 1916 | Перебування в притулку Українських січових стрільців на вул. Петра Скарги. Турбота солдатів-гуцулів. |
| Березень–квітень 1916 | Складання заповіту. Повернення пішки до власної вілли на вул. Понінського, 4. Святкування Великодня. |
| 28 травня 1916 | Смерть о 16:00 у ліжку власного дому. Тіло знайшли двоє плачучих гуцулів-солдатів. |
Родина в ці роки жила окремо. Дружина Ольга з 1900 року страждала на психічний розлад і періодично лікувалася в клініці. Синя Андрій помер 1913-го. Тарас і Петро воювали в Легіоні Українських січових стрільців. Донька Анна перебувала в Києві. Франко зустрів смерть фактично на чужих руках — оточений солдатами та рідкісними відвідувачами, але без найближчих рідних.
У лютому 1916 року його поклали до шпиталю притулку січових стрільців. Через два тижні до смерті він пішов додому пішки через усе місто. Останні тижні провів у власній віллі на Софіївці. 28 травня тіло знайшли на ліжку, прикрите старим подертим простирадлом. Двоє гуцулів-солдатів стояли навколішках і плакали. Приятелька Ольга Роздольська, яка прийшла з букетом бузку, застала цю сцену.
Франко хотів сповідатися перед смертю, але не зміг. Він відмовився від сповіді в отця Володимира Гургули через давні політичні суперечки. Прогнав молодого православного капелана, який занадто допитувався про віру. Не сповідався й у отця Теодозія Галущинського. Це стало приводом для конфлікту з духовенством. Деякі священники вважали Франка «явним ворогом духовенства». Митрополит Андрей Шептицький пізніше визнав його велич, але на момент похорону ситуація була напруженою.
Поховали Івана Франка 31 травня 1916 року на Личаківському цвинтарі. Через бідність родина не мала грошей на окрему могилу — поховали в чужій, «позиченій» ямі на шість домовин. Одягли в чужу вишиту сорочку. Церемонія відбулася без великої церковної помпи, хоча громада хотіла влаштувати достойні проводи. Лише через десять років, 1926 року, останки перепоховали в окремій могилі з пам’ятником.
Цікаві факти про хворобу та смерть Івана Франка
1. Сучасний діагноз — неспецифічний деформуючий ревматоїдний поліартрит — поставив 1997 року львівський лікар Дмитро Луцик. Він спростував популярний за життя та після смерті міф про сифіліс. Франко справді лікувався в закладах, де допомагали хворим на венеричні хвороби, але жодних доказів такої інфекції не знайдено. Галюцинації виникали від передозування наперстянки.
2. За кілька місяців до смерті, у листопаді 1915 року, українська громада Відня висунула Франка на Нобелівську премію з літератури. Лист професора Йосипа Застирця надійшов із запізненням, а сам письменник помер раніше, ніж комітет розглянув кандидатуру. Це була перша номінація українця.
3. У притулку січових стрільців про Франка піклувалися прості солдати-гуцули. Вони ж знайшли його мертвим і першими заплакали над тілом. Це символічно — геній, який усе життя писав про народ, зустрів смерть серед простих людей.
4. Останніми словами, за спогадами, була розмова про сонце за хмарами. Франко, який усе життя боровся за світло для свого народу, в останні хвилини шукав світло фізичне.
5. Поховання в чужій могилі та чужій сорочці стало наслідком не лише бідності, а й суспільного ставлення. Деякі кола не хотіли «парадного» похорону атеїста й критика духовенства. Проте тисячі людей прийшли проводити письменника — похорон перетворився на велику національну маніфестацію.
Хвороба не лише фізично зламала Франка — вона стала випробуванням його волі. Навіть коли руки не слухалися, він диктував тексти, редагував, перекладав. «Протягом 14-ти днів я не міг ані вдень, ані вночі заснути, не міг сидіти, і, коли, проте, не переставав робити, то робив се серед страшенного болю», — писав він про один із періодів загострення. Ця здатність працювати крізь біль стала частиною його легенди.
Смерть Франка припала на розпал Першої світової війни. Львів переживав то російську окупацію, то австрійське повернення. У домі письменника квартирували солдати. Родина розпалася по фронтах і лікарнях. У цій атмосфері самотності й національної тривоги відійшла людина, яка десятиліттями формувала українську ідентичність. Його смерть стала не просто особистою втратою — вона засвідчила, наскільки крихким і водночас міцним було українське культурне життя в ті роки.
Сьогодні, через сто десять років, ми знаємо набагато більше про те, як помер Іван Франко. Знаємо, що це була не «загадкова хвороба» і не покарання за переконання. Це була конкретна, діагностована недуга, ускладнена умовами життя, війною та бідністю. Знаємо також, що навіть у найтемніші години Франко залишався собою — людиною, яка не здавалася болю і не зраджувала своїх ідей. Його останній шлях — це не лише історія фізичного кінця, а й свідчення сили духу, який хвороба не змогла зламати до кінця.