У промисловому серці Донбасу, де шум металургійних заводів змішується з морським бризом Азовського моря, 31 грудня 1979 року народився Дмитро Анатолійович Суржиков. Цей хлопець з Маріуполя, тодішнього Жданова, виріс у родині, далекій від шоу-бізнесу, але з раннього віку відкрив у собі пристрасть до сцени. Сьогодні, у 46 років, він – Заслужений артист України, лауреат “Київської пекторалі”, володар Ордену “За заслуги” III ступеня, з понад 150 ролями в кіно, театрі та серіалах. Його обличчя знайоме кожному: від брутального копа з минулого до комічного глави сім’ї в ситкомах.
Дмитро Суржиков не просто актор – він універсал, який блищить у драмах, комедіях і трилерах. Його кар’єра охоплює два десятиліття, від перших епізодів у 90-х до гучних прем’єр 2025-го, як “Коп з минулого 5” чи “АТП Перевізники”. А під час повномасштабної війни він не лише продовжив зніматися, а й волонтерив, ставив вистави в бомбосховищах. Ця енергія, суміш маріупольської твердості й київської витонченості, робить його феноменом сучасного українського мистецтва.
Його шлях – це історія наполегливості. З плаваючого хлопця в басейні Маріуполя до режисера короткометражки з Ада Роговцевою. Дмитро пройшов театральні трупи, осідлав телевізійну хвилю і не зупиняється, попри виклики. А тепер розберемося, як цей “всюдисущий” актор, як колись назвали його в ZN.UA, підкорив екрани й сцени.
Дитинство на Донбасі: перші кроки до сцени
Маріуполь 80-х – місто портів, заводів і простих мрій. Тут, у родині інженерів чи робітників – точні деталі приватні, – виріс Дмитро. З дитинства він займався плаванням, де вчився дисципліні, та танцями, що розвинули пластику. “Я навіть не знав, що існує українська мова, – зізнавався актор в інтерв’ю OBOZ.UA у 2024-му. – До якогось часу все було російськомовним”. Цей перехід на українську став для нього болючим, але рятівним випробуванням, особливо після 2014-го.
Перший контакт зі сценою трапився в 16 – епізодична роль у місцевому театрі. Маріупольський драматичний театр став трампліном. “Театр мене не відпустить, – казав він. – Якщо хоч раз опинишся на сцені, відчуєш провал і успіх”. Ці слова з інтерв’ю WZ Lviv у 2024-му відображають його філософію. Війна 2022-го вдарила боляче: рідне місто в окупації, але Дмитро евакуював сім’ю й продовжив творити.
З Маріуполя до Києва шлях лежав через мрії. У 18 він вступив до Київського національного університету театру, кіно та телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого. Курс народного артиста України Валерія Іванова став для нього школою життя. Закінчив у 2003-му – і одразу в стрій.
Театральна кар’єра: від Лівого берега до Молодого театру
Театр для Суржикова – це коріння. 2003-й: дебют у Київській академічній майстерні “Сузір’я” в “Украденому щасті” Франка як Микола – роль, що розкрила драматичний потенціал. Потім сім років у Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра (2004–2011). Тут він перевтілювався в Лепорелло з “Соблазнить, но не влюбиться”, Капітана Карбона з “Сирано де Бержерака”, Гумберта з “Лоліти”. Кожна роль – виклик: від комічного Шейха до трагічного Деніела Джонсона в “Розовому мості”.
У 2015–2022 роках – Київський академічний Молодий театр. “Загадкові варіації” Еріка-Еммануеля Шмітта (Ерік Ларсен), “Підступність і кохання” Шиллера (міністр фон Вальтер). Ці постановки Андрія Білоуса принесли визнання. А 2015-го – “Київська пектораль” за Мервіна в “Однорукий” – перша велика нагорода. Театр навчив його емоційній глибині, без якої кіно було б пласким.
Під час війни сцени перемістилися в укриття. “Вистава під час війни – це адреналін, – розповідав він Фактам у 2024-му. – Бандерівське смузі п’єш для сили”. Волонтерство з 2014-го: збори для фронту, виступи для захисників. Театр став його бронею.
Кіно та серіали: феномен “всюдисущого” актора
Кіно для Суржикова – це вибух. Перша роль – 1992-й, Тарас Шевченко в “Заповіті”. Потім 2003: “Європейський конвой”, “Братство”. 2006–2008: слідчі, янголи-охоронці, НКВС у “Осінніх квітах”. 2008: приз Севастопольського МКФ за “Право на Надію”.
Телевізійний бум – 2010-і. “Коп з минулого” (Олег Долін) – роль, що зробила його зіркою. Брутальний опер з 90-х у сучасності: п’ять сезонів, останній – 2025-й на ICTV2. “Слуга народу” – другорядна, але яскрава. “СидОренки-СидорЕнки” (Олександр Сидоренко) – комедійний хіт 2019–2024. “Клан ювелірів” (Анатолій Мовчан), “Сваты 4”. Понад 150 проектів – від “Діда” до “Небес підождут”.
Щоб уявити масштаб, ось ключові ролі в таблиці:
| Рік | Проект | Роль | Жанр |
|---|---|---|---|
| 2008 | Право на Надію | Головний герой | Драма |
| 2015–2025 | Коп з минулого | Олег Долін | Детектив |
| 2019–2024 | СидОренки-СидорЕнки | Олександр Сидоренко | Ситком |
| 2025 | АТП Перевізники | Головний | Комедія |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, kinobaza.com.ua. Таблиця ілюструє діапазон: від трилерів до сміху. Кожна роль – ризик, як у “Коп з минулого 5”, де Долін переживає особисті драми.
Суржиков майстер харизми: брутальний коп качає глядача адреналіном, комік у ситкомах змушує реготати. “Гумор – зброя і ліки”, – його слова з інтерв’ю KanalDIM.
Режисерські дебюти та продюсерство
Акторство – не межа. 2010: короткометражка “Мама” з Ада Роговцева – режисерський дебют. Фільм про материнську любов вразив глибиною. Сценарист у кількох проектах, продюсер – у сучасних серіалах. “Хочу історії, що лікують душу”, – ділиться він. Ці амбіції роблять його повноцінним творцем.
Особисте життя: сім’я понад усе
Дмитро – батько трьох дочок: Поліни, Емілії та молодшої. Перший шлюб – з акторкою Аллою Мартинюк (екс-“Сливки”), розлучення близько 2015-го, але гарні стосунки. У 2020-му згадував дружину Олександру, не з кіно. “Все найцінніше вмістилося в одну машину”, – про евакуацію 2022-го в інтерв’ю WZ. Сім’я – його фортеця, приватна від софітів.
Цікаві факти про Дмитра Суржикова
- Плавун-танцюрист: У юності перемагав на змаганнях з плавання, а танці дали грацію для ролей як Сирано.
- Перехід на українську: З маріупольського “руского міра” до fluency за роки – “дякую війні 2014-го”.
- 150+ ролей: Рекордсмен зайнятості, знімається по 5–7 проектів на рік.
- Вистава в укритті: Під сирени грали “Афродизіак” – глядачі аплодували з ліхтариками.
- Орден 2021: За внесок у кіно в День українського кіно.
Ці перлини з інтерв’ю та Вікіпедії показують: за маскою актора – жива душа.
Війна та волонтерство: творчість як опір
З 2014-го – волонтер: медикаменти, дрони для ЗСУ. 2022: евакуація, але не пауза. “Війна тривала локально, в російській мові, – казав OBOZ.UA. – Тепер фокус на українському”. Виступи в метро, укриттях. Серіали як “Ворон та Воробйов” (2024) – комедія для душі. “Кіно під час війни – терапія”.
Нові горизонти: проекти 2025–2026
2025-й – гарячий: “Коп з минулого 5” (ICTV2, прем’єра осінь, з Павлом Текучевим), “АТП Перевізники” (телехіт), “Бісова пательня”. “Кава з кардамоном. Сила землі” з Остапом Ступкою. 2026: “Bella Vita” та інші. “На героя чекає небезпека, – інтригує про “Коп”. Суржиков не сповільнюється, знімаючи для OTT-платформ.
Його енергія надихає: від маріупольського хлопця до зірки, що не здається. А що чекає попереду – нові ролі, режисерські хіти чи театральний камбек? Залишилося тільки стежити за цим невичерпним талантом.
Найяскравіше: “Театр і кіно – мій світ, де я лікую інших своєю правдою”, – Дмитро Суржиков.