Село Коритня в Монастирищенському районі Черкаської області дихає спокоєм полів і лісів, але саме тут, 25 лютого 1960 року, народився Олексій Іванович Покотило – людина, чий шлях перетворився на епос української обороноздатності. Генерал-майор запасу, кандидат історичних наук, нині керівник Головного управління з питань воєнної безпеки Директорату з питань національної безпеки та оборони Офісу Президента України. Його кар’єра – це не просто низка звань і посад, а справжній марафон через бурхливі води незалежності, де кожен крок вимірювався ризиком і відповідальністю за країну.
Уявіть ритм життя маленького села 1960-х: запах свіжого хліба з печі, гомін сусідів над городом, перші кроки хлопця, який мріяв про небо і оборону. Олексій Покотило вступив до Збройних Сил СРСР ще у 1977 році, юним курсантом, і пройшов 35-річний шлях, що завершився звільненням у запас у 2012-му. Сьогодні, у 2026 році, він координує ключові аспекти воєнної політики на найвищому рівні, забезпечуючи синхронність між Генштабом, Міноборони та міжнародними партнерами.
Його внесок виходить за межі штабних карт: наукові дослідження про становлення ЗСУ, участь у комісіях з нагород, досвід у мобілізаційному плануванні. Покотило – один з тих, хто тихою працею тримає оборонний щит України, особливо в часи повномасштабної агресії.
Раннє життя: корені в черкаських землях
Коритня – типове українське село з глинистими дорогами та родючими чорноземами, де хлопці виростають з рушницею в руках на полювання чи мріями про далекі горизонти. Олексій Іванович виріс у такій атмосфері, де праця на землі чергувалася з першими уроками дисципліни від старших. Родина, ймовірно, була скромною, як і більшість у повоєнні десятиліття, але саме звідси виткала нитка патріотизму, що протягнулася крізь десятиліття.
У 1977 році, коли СРСР кипів холодною війною, 17-річний Покотило обирає шлях офіцера. Це не випадковість: радянська пропаганда романтизувала армію, але для українця з глибинки це був шанс на освіту й стабільність. Вступ до Вільнюського вищого командного училища радіоелектроніки протиповітряної оборони став першим кроком. Училище в Литві, з його строгими порядками та технофілософією ППО, загартувало характер, навчивши розбирати радари й передбачати загрози з неба.
Закінчивши у 1981-му лейтенантом, Покотило одразу поринув у службу. Ті роки – перехідний період для радянської армії, де українські офіцери часто опинялися між лояльністю імперії та національним пробудженням. Його спеціалізація на радіоелектроніці ППО виявилася пророчиною: у майбутньому це стане основою для штабної роботи в ВПС.
Освіта: від училища до докторського диплома
Освіта Покотило – це сходи елітних закладів, де кожен ступінь додавав ваги його словам у кабінетах Генштабу. Після Вільнюса у 1993 році Військово-повітряна академія імені Юрія Гагаріна в Монино видала диплом за спеціальністю “Командно-штабна оперативно-технічна підготовка Військово-повітряних сил”. Академія, легендарна для радянських пілотів і штабістів, навчила моделювати повітряні операції, де секунди вирішують битви.
Наступний етап – 2002 рік, Національна академія оборони України. Тут, у серці київської військової еліти, він здобув магістратуру з державного військового управління, фокусуючись на “Управлінні діями з’єднань та об’єднань Збройних Сил”. Це не просто папірець: у часи реформування ЗСУ після розпаду СРСР такі знання були на вагу золота, дозволяючи координувати тисячі вояків.
Кульмінація – 2012 рік. Кандидат історичних наук з дисертацією “Створення Збройних Сил України: історіографія”. Робота, захищена в Нацуніверситеті оборони, аналізує понад 500 джерел про перші кроки ЗСУ 1991-2000-х. Покотило не просто перелічив праці – він систематизував етапи від Указу №253 до перших навчань, виявивши прогалини в радянській спадщині. Автореферат цитується в десятках робіт, підкреслюючи його роль як мислителя, а не лише виконавця.
Військова кар’єра: 35 років на передовій штабів
Служба Покотило – хроніка змін ЗСУ від пострадянського хаосу до сучасної армії. Початок у ППО: лейтенант розгортає комплекси С-300, навчає екіпажі реагувати на ворожі ракети. 1990-ті – криза: скорочення штатів, брак пального, але він піднімається до майора, потім підполковника, освоюючи штабну роботу у ВПС.
У Генштабі, як перший заступник начальника Головного управління оборонного та мобілізаційного планування, Покотило відповідав за сценарії: скільки резервістів мобілізувати, де розмістити склади, як синхронізувати з НАТО-стандартами. Це період Януковича, коли планування йшло на папері, а реальність вимагала гнучкості. Звільнення у запас 2012-го співпало з передчуттям бурі – Революцією Гідності.
Деталі посад скуті грифом “секретно”, але контекст говорить сам: у 2000-х він координував оборонне планування, готуючи ЗСУ до гібридних загроз. Робота з Заманаю, хоч і згадується в критичних статтях, була частиною системи, де мобілізаційний напрямок тестувався перед 2014-м.
Щоб краще уявити траєкторію, ось хронологія ключових етапів:
| Рік | Подія/Посада | Значення |
|---|---|---|
| 1977 | Вступ до ЗС | Початок служби |
| 1981 | Вільнюське училище ППО | Спеціаліст радіоелектроніки |
| 1993 | Академія Гагаріна | Штабна підготовка ВПС |
| 2002 | Магістр НАОУ | Управління об’єднаннями |
| ~2010 | 1-й зам. нач. ГУ мобпланування Генштабу | Ключова роль у плануванні |
| 2012 | Запас, к.і.н. | Науковий пік |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, nuou.org.ua. Ця таблиця ілюструє не хаотичний підйом, а системний ріст, де кожна сходинка готувала до наступної. Після запасу служба не скінчилася – навпаки, набула стратегічного розмаху.
Науковий внесок: історіографія як основа сучасної оборони
Дисертація 2012-го – не академічна забаганка, а інструмент для офіцерів. Покотило проаналізував етапи: від першого Указу Кравчука 1991-го про ЗСУ до реформ 2000-х. Він класифікував джерела: офіційні документи, мемуари, зарубіжні оцінки, виявивши брак досліджень про роззброєння ядерного арсеналу.
Цитати з автореферату підкреслюють практичність: “Історіографія ЗСУ – ключ до уникнення помилок становлення”. Його праці згадуються в монографіях про гібридну війну, де розділ про агресію РФ проти України (nuou.org.ua) розкриває хронологію 2014-го. У часи повномасштабної війни такі знання допомагають прогнозувати ворожі кроки, спираючись на історичні паралелі.
Покотило поєднав практику й теорію: статті про переозброєння Сухопутних військ, використання історії в НАТО. Це робить його не просто генералом, а інтелектуалом оборони, чий голос лунає в конференціях Нацуніверситету оборони.
Цікаві факти про Покотило Олексія Івановича
- Його дисертація цитується в понад 20 наукових роботах, стаючи мостом між минулим ЗСУ та сучасними реформами.
- Член Комісії державних нагород та геральдики з 2019-го – затверджує герби й нагороди, що символізують честь воїнів.
- У деклараціях 2025-2026 років (youcontrol.com.ua) вказаний скромний гараж 16,9 м² з 2011-го, підкреслюючи аскетизм генерал-майора.
- Пройшов лускацію в ОПУ, підтвердивши лояльність (president.gov.ua).
- Звання генерал-майор присвоєно у 2020-му, на піку реформ ЗСУ під час війни на Донбасі.
Ці перлини біографії додають кольору фігурі, де за сухими фактами ховається глибина досвіду. Перехід до цивільної служби в Офісі Президента став логічним: армія потребувала мостика до політики.
Роль в Офісі Президента: серце стратегічного планування
2012-2014: заступник у Головному управлінні безпеки АПУ, потім в.о. начальника департаменту. З 2015-го – повноцінний керівник, що еволюціонувало в поточне Головне управління воєнної безпеки. У структурі ОП це означає щоденну координацію: від затвердження доктрин до моніторингу загроз. Під час Революції та АТО його досвід мобпланування став рятівним.
З 2022-го, у пеклі повномасштабної агресії, управління Покотило – тиловий мозковий центр. Хоч деталі засекречено, роль у інтеграції західної зброї, плануванні контрнаступів очевидна з контексту. Комісія нагород (з 13.08.2019, Указ Зеленського) – ще один фронт: “За заслуги III ст.” 2009-го доповнено новими визнаннями для героїв.
Нагороди свідчать про внесок: Медаль “За військову службу Україні” (2005) за референдум, Орден За заслуги (2009) за державотворення. У 2026-му, коли Україна стоїть міцно, роль таких, як Покотило, – невидима, але критична опора.
Особисте життя, декларації та спадщина
Сім’я – опора генерала: дружина, бенефіціарка ТОВ “ІНВЕСТ-ІНІЦІАТИВА”, працює в госпіталі, має пенсію та орендний бізнес (my.ua). Декларації НАЗК 2025-2026 (youcontrol.com.ua, public.nazk.gov.ua) прозорі: зарплата в ОП, земельні ділянки, авто – без надмірностей. Гараж у Києві нагадує про практичність.
Компроматні згадки про Заману – контекст системи 2010-х, але лускація пройдена, служба триває. Спадщина Покотило – у кадрах, яких навчив, доктринах, що впроваджені. Від села до Банкової, його шлях надихає: оборону будують не лише на полі бою, а й у штабах, де генерують перемоги.
У ритмі сучасних викликів, де дрони й гіперзвукові ракети змінюють правила, досвід Покотило лишається актуальним, обіцяючи нові сторінки в історії української сили.