Скільки прожив Тарас Шевченко: 47 років вогню і болю

Тарас Шевченко прожив рівно 47 років — з 9 березня 1814-го по 10 березня 1861-го. Цей відлік, що ледь сягає півстоліття, сповнений драматичних поворотів: від кріпацької халупи на Черкащині до петербурзької слави, від гучного “Кобзаря” до десятиріччя заслання на пустельних окраїнах імперії. Кожен день його життя — як рядок у поемі, де радість тоне в сльозах неволі, а гнів проти несправедливості палить серце.

Уявіть бурхливий потік Дніпра, що несе каміння й пісок, — так і біографія Кобзаря мчить крізь бурі. Народжений у селі Моринці під знаком кріпацтва, він утратив матір у дев’ять, батька в одинадцять, а свободу викуповував аж у двадцять чотири. Лише десять років повної волі — і то під пильним оком жандармів. Решта? Двадцять чотири в ярмі панщини, десять у солдатській формі на Мангишлаку. Ці цифри не просто дати: вони пульсують болем поколінь, що Шевченко втілив у віршах.

Але цифри оживають у деталях. Чому саме 47? Бо смерть наздогнала наступного дня після дня народження, від паралічу серця, з’їденого цингою, ревматизмом і набряком легень — наслідками заслання й петербурзької сирі. Лікарський висновок 1861-го фіксує: “органічний розлад печінки та серця”, але справжній діагноз — імперська ненависть до слова правди.

Дитинство в тіні кріпацької неволі: перші 17 років

Село Моринці, Київська губернія, 9 березня 1814-го. У халупі кріпака Григорія Шевченка народжується третій син — Тарас. Батьки, неписьменні селяни, хрестять його в місцевій церкві. Життя одразу б’є ключем біди: у 1816-му родина переїжджає до Кирилівки, де Тарас пасе череду, вчиться грамоти в дяка Богорського. “Напівголодне сирітське дитинство”, — згадував він сам у “Журналі”.

Мати помирає 1823-го, коли хлопцеві дев’ять. Батько жніться з Оксана Терещенко, але вмирає 1825-го. Сирота Тарас вештається по дядьках, тікає від жорстоких наймитів, спить у полі під зорями. У чотирнадцять уже козачок у Вільшаній, малює вугіллям на стінах. Ці роки — не просто виживання, а ковальня характеру: з болю народжується перше слово, перша мрія про волю.

До 1831-го, коли пан Василь Енгельгардт відвозить його до Петербурга, Тарас накопичує образи для майбутніх “Гайдамаків”. Семнадцять років в Україні — це коріння, з якого виросте національна душа. Як пише litopys.org.ua, саме тут сформувалася його мова, просякнута фольклором і материнськими піснями.

Петербурзький прорив: від кріпака до “Кобзаря” (1831–1840)

Петербург 1831-го — сліпий вир для юнака з України. Тарас миє підлоги, розписує стелі, вчиться в Ширяєва. Зустрічає Сошенка, Гребінку, Жуковського. 1838-го — тріумф: Брюллов малює портрет, лотерея викуповує за 2500 рублів. Свобода! Вступає до Академії мистецтв, пише “Катерину”.

1840-й — вибух “Кобзаря”. Вісім поем, тираж 2400 примірників. Критики в шоці: селянська мова в літературі? Беллінський хвалить, Пушкін читає. Тарас — модник, любить чай з ромом, зріст 164 см, але духом — велетень. Ці дев’ять років — злет, де Петербург стає ковчегом для української душі.

• 1838: Викуп — символічна перемога над кріпацтвом.
• 1839: Срібна медаль Академії за “Хлопчика-жебрака”.
• 1840: “Кобзар” — маніфест нової літератури.

Після списку бачимо: це не сухі дати, а сходинки до вершини. Тарас малює портрети, мандрує Швецією, Данією — світ відкривається, але імперія чатує.

Повернення на Батьківщину: натхнення і тривога (1840–1847)

Перший приїзд 1843-го — як повернення блудного сина. Качанівка, Київ, Яготин. Малює “Живописну Україну”, копає кургани, записує думи. 1845–1847: другий приїзд, Археографічна комісія. Пише “Наймичку”, “Заповіт”, “Кавказ”. Засновує Кирило-Мефодіївське братство.

Чотири роки в Україні — час розквіту. Подорожує Полтавщиною, Волинню, збирає фольклор. Хворіє на застуду, але натхненний. “І мертвим, і живим…” — гнівний посібник для нації. Тут, на рідній землі, Тарас стає пророком.

Період	Ключові події	Твори
1843	Приїзд, офорти	“Розрита могила”, “Назар Стодоля”
1845–1847	Подорожі, братство	“Заповіт”, “Великий льох”

Таблиця за даними uk.wikipedia.org ілюструє плідність. Ці роки — пік творчості, але й початок кінця: арешт 1847-го за братство.

Заслання: десять років пекла на Мангишлаку (1847–1857)

Арешт 5 квітня 1847-го. Петербургський каземат, Оренбург, Орськ. Солдат рядовий, муштра, цинга гризе кістки. 1848–1849: Аральська експедиція, 200 малюнків. 1850: Новопетровське укріплення — пустеля, солоний вітер, заборона писати.

Та Тарас пише таємно: “В казематі”, повісті російською. Вчить солдатів грамоти, малює сепією. Цинга, ревматизм, малярія — хвороби, що підточують тіло. Десять років — чверть життя в неволі, де воля жевріє в серці. “А нумо, кажу, знов віршувать” — гімн незламності.

Звільнення 1857-го — диво. Подорож Волгою, Москва, Петербург. Посивілий, зламаний, але живий.

Останні чотири роки: боротьба з хворобою і спадщина

1858–1861: Петербург під наглядом. Третій приїзд в Україну 1859-го — Кирилівка, арешт за “блюзнірство”. Академік гравюрування 1860-го, “Буквар южнорусский”. Останній вірш “Чи не покинуть нам, небого…” — за десять днів до кінця.

Здоров’я танеться: біль у грудях, задишка. 10 березня 1861-го, о 5:30 ранку, параліч серця. Поховання на Смоленському, перепоховання на Чернечій горі в Каневі. 47 років — і вічність у серцях.

Скільки прожив Тарас Шевченко? 47 років, що стали тисячоліттям для України. Його слово — зброя проти забуття, натхнення для поколінь. Від Моринців до Канева, через пекло заслання, він лишив спадщину, яка пульсує в кожному рядку гімну чи пісні. І розмова про Кобзаря не кінчається — вона живе в нас.