Петро Миколайович Симоненко з’явився на світ 1 серпня 1952 року в промисловому серці Сталіно, нинішньому Донецьку, де гули шахти й лунали гасла про перемогу праці. Син простого тракториста Миколи Іоновича та санітарки Марії Іванівни, він виріс у типовій родині радянського робітничого класу, де щоденна боротьба за хліб насущний формувала характер. Цей чоловік очолив Комуністичну партію України ще 1993-го, ставши символом лівої опозиції, а згодом – фігурою, що розділила суспільство, від депутатських трибун до президентських перегонів.
Його шлях – від конструктора в донецькому інституті до першого секретаря ЦК КПУ – сповнений стрімких злетів, гучних скандалів і драматичного фіналу: після 2022 року Симоненко оселився в Росії, де продовжує коментувати події з позицій, близьких до кремлівських. Народний депутат семи скликань, кандидат у президенти чотири рази, він набирав мільйони голосів у 1999-му, але нині перебуває в розшуку СБУ за підозрою в колабораціонізмі. Ця біографія розкриває нюанси його долі, від комсомольських буднів до сучасних реалій 2026 року.
Донбас у 1950-х – це не просто земля, а живий організм із вугільним подихом і металевим серцебиттям. Тут, у скромній квартирі на околиці, Петро Симоненко вчився першим урокам наполегливості. Батько, ветеран війни, що перейшов на трактор, розповідав про голодні 1930-ті, але син згодом заперечував Голодомор як геноцид. Шкільні роки минули на відмінно: вступив до Донецького політехнічного інституту 1969-го, де здобув фах гірничого інженера-електромеханіка. Уявіть: молодий студент розробляє креслення для шахтного обладнання, а в голові вже зріють ідеї про “перемогу соціалізму”.
Раннє життя та перші кроки в інженерії
Закінчивши інститут із відзнакою у 1974-му, Симоненко одразу потрапив до Донвуглемаша – проєктно-конструкторського інституту, де створювали машини для вугільної промисловості. Як конструктор, він займався електромеханікою, вирішуючи практичні завдання: як зробити конвеєр надійнішим, щоб шахтарі не ризикували життям. Ці місяці – єдиний період “звичайної” праці в його біографії, бо вже 1975-го комсомол кликав на вищі щаблі.
Комсомол став трампліном. Спершу інструктор у Донецькому міському комітеті ЛКСМУ, потім завідувач відділу, з 1977-го – другий секретар. Тут розкрився талант організатора: проводив мітинги, агітував студентів, будував “комуністичну молодь”. До 1978-го вступив до КПРС – партії, що правила світом. Перехід до обласного рівня в 1980-му закріпив статус: секретар Донецького обкому ЛКСМУ, а з 1982-го – аж у Київ, на посаду секретаря ЦК ЛКСМУ. Ці роки – суміш ентузіазму й ідеологічного запалу, коли молодий Симоненко їздив по республіці, запалюючи серця гаслами Леоніда Брежнєва.
У 1988-му повернувся на Донбас: секретар Ждановського (тепер Маріупольського) міськкому КПУ, потім ідеолог, другий секретар обкому. Розпад СРСР 1991-го не зламав – став заступником гендиректора корпорації “Укрвуглемаш”, де поєднував бізнес із партією. Цей період показав адаптивність: від радянських ідеалів до пострадянської реальності.
Становлення лідером Комуністичної партії
19 червня 1993-го на з’їзді в Донецьку Симоненко обрали першим секретарем ЦК КПУ – партія відроджувалася після заборони. Він став обличчям ностальгії за СРСР: обіцяв повернути стабільність, безплатну медицину, роботу для всіх. Під його керівництвом КПУ увійшла до парламенту 1994-го, а Симоненко – до Конституційної комісії. Хоча конституцію ухвалили з опором лівих, його внесок у соціальні норми – пенсії, права трудящих – досі цитують прихильники.
Керівництво КПУ перетворило Симоненка на машину агітації. Партія набирала 20-25% на виборах 1998-го, стаючи другою силою після “правих”. Він будував альянси: з Соцпартією, регіоналами. “Комуністи – це щит робітників від капіталістичного хаосу” – типова риторика, що резонувала на сході. До 2000-х КПУ мала фракцію в Раді, впливала на закони про працю, протидіяла приватизації.
Депутатська кар’єра: від трибуни до протестів
З 1994-го Симоненко – нардеп семи скликань поспіль, завжди №1 у списку КПУ. Очолював фракцію, член комітетів з культури, потім правової політики. У IV скликанні (2002-2006) організовував протести “Повстань, Україно!” проти Ющенка – наметове містечко на Хрещатику, де тисячі скандували слогани. Голосував за Харківські угоди 2010-го, мовний закон 2012-го – рішення, що дратували проєвропейців.
Ось таблиця ключових депутатських періодів для наочності:
| Скликання | Період | Посада у фракції | Ключові події |
|---|---|---|---|
| II | 1994-1998 | Керівник фракції | Вхід КПУ до парламенту |
| III | 1998-2002 | Голова фракції | Пік популярності КПУ |
| IV | 2002-2006 | Голова фракції | Протести проти “помаранчевих” |
| V-VII | 2006-2014 | Голова фракції | Коаліції з регіоналами |
Дані з uk.wikipedia.org. Після 2014-го повноваження припинили – КПУ не пройшла бар’єр (3,86%). Ця таблиця ілюструє стійкість: сім скликань – рекорд для опозиціонера.
Фракція під Симоненком – це дисципліна й лояльність. Він тримав 25-30 депутатів у кулаці, блокуючи “праві” ініціативи. Але критики звинувачують у “тушках” – продажних голосах за олігархів.
Президентські кампанії: мільйони голосів і поразки
Перший бій – 1999-й: 22,24% у першому турі, 37,8% у другому проти Кучми. Донбас голосував за “стабільність”. 2004-го – 4,97%, 2010-го – 3,54%. У 2014-му висунулися, але знявся 16 травня, посівши 9-е з 1,51%. ЦВК не прийняла зняття вчасно.
- 1999: Рекорд – майже 11 млн у другому турі, символ ностальгії за Союзом.
- 2004: Підтримка сходу, але “помаранчева хвиля” зламала.
- 2010: Третій виклик, фокус на антикапіталізмі.
- 2014: Контекст Революції Гідності – зняття як жест.
Ці кампанії показали базу: пенсіонери, робітники. Але молодь ігнорувала. Переходьмо до гострих моментів.
Скандали, що сколихнули Україну
2007-го з трибуни ВР заявив: Роман Шухевич отримав “залізні хрести” від Гітлера. Суд 2010-го зобов’язав спростувати – не виконав, заплатив 14,50 грн дітям героя. Заперечував Голодомор, виправдовував депортацію кримських татар. 2013-го підписав лист до Польщі про “геноцид поляків” на Волині – Кравчук назвав зрадою.
Під час Євромайдану – за федералізацію, Митний союз. ГПУ відкрила справу за сепаратизм 2014-го. Його риторика на кшталт “фашистська хунта в Києві” резонувала з російськими ЗМІ. КПУ заборонили 2015-го.
Особисте життя: сім’я на тлі політики
Шлюб зі Світланою Володимирівною (1953 р.н.) тривав з 1974-го до 2009-го. Сини: Андрій (1974, бізнесмен, чиновник, одружений з донькою нардепки Катерини Ващук), Костянтин (1977, хірург). Друга дружина – Оксана Ващенко (1977, журналістка), шлюб з 2009-го, дочка Марія (2009 р.н.). Сім’я жила в Горенці під Києвом – маєток на 1 га, вартістю мільйони, оформлений на сина.
Хобі – шахи, що пасує стратегічному уму. Активи скромні на папері, але критики кажуть про “партійну касу”.
Цікаві факти про Петра Симоненка
- У 2025-му РНБО ввела санкції, позбавивши всіх нагород – від ордена “Дружби народів” РФ до українських.
- Ви любите шахи? Симоненко – майстер, грав з соратниками під час криз.
- Координував осередок комуністів у Черкасах з РФ – СБУ викрила 2025-го.
- У 2022-му на Кубі легітимізував “Л/ДНР”, у 2023-му в Мінську закликав до ядерного удару РФ.
- Зустрічав спецназ РФ під Києвом для “евакуації” 2022-го.
Ці перлини роблять біографію живою мозаїкою.
Сучасний статус: від Києва до Москви
Повномасштабне вторгнення 2022-го стало переломом. Симоненко звернувся до Кремля по допомогу, евакуювався спецназом через Білорусь до РФ. Там – заступник у “Союзі комуністичних партій” Зюганова. У 2023-му СБУ підозрила за ст. 109, 436-2 ККУ – заклики до повалення ладу, виправдання агресії. Розшук з серпня 2023-го, заочний суд. 2025-го – санкції РНБО, викрито координацію угруповань.
У 2026-му він дає інтерв’ю російським каналам, називаючи війну “громадянською”. Спадщина полярна: для одних – захисник трудящих, для інших – колаборант. Донбас пам’ятає його агітацію, але нова Україна відкинула комунізм. Чи повернеться? Історія любить сюрпризи, але зараз – тінь минулого в еміграції.
Його голос досі лунає в дебатах про ліву ідеологію: чи потрібен комунізм у цифрову еру? Симоненко доводить – ностальгія жива, хоч і токсична.