У серці Парижа 13-го округу, 27 січня 1944 року, з’явився на світ хлопчик на ім’я Патрік Шарль де Фюнес де Галарза. Син блискучого актора Луї де Фюнеса та його другої дружини Жанни Августини Бартелемі, він виріс у вихорі слави батька, але обрав шлях, далекий від софітів. Замість ролей у комедіях Патрік узявся за стетоскоп, ставши рентгенологом-спеціалістом з мамографії. Сьогодні, у 82 роки, цей скромний лікар і письменник залишається хранителем родинної спадщини, розкриваючи в книгах гострий погляд на медицину та життя великого коміка.
Його життя – це тиха протилежність гучним успіхам Луї де Фюнеса, чиї фільми досі сміються з глядачів у всьому світі. Патрік не пішов слідами батька чи молодшого брата Олів’є, який мигнув у кіно, а обрав білу халатну реальність клінік. З 2007 року на пенсії, він пише іронічні мемуари, де медицина оживає як абсурдна комедія, а отець постає живим, з його примхами та теплом. Ця історія – про вибір, який робить людину собою, попри тінь генія.
Родинний будинок у Ніцці, де Луї ховався від папараці, став для Патріка школою стійкості. Батько, король французького гумору, мріяв про акторську династію, але син уперто йшов до медичного диплома. Така непокора, пронизана любов’ю, лягла основою його книг, де анекдоти з дитинства переплітаються з професійними рефлексіями.
Дитинство під гучними оплесками батька
Патрік з’явився у світі, коли Луї де Фюнес тільки починав підкорювати сцени маленьких театрів. Перші роки минали в скромній паризькій квартирі, де мати Жанна, сильна жінка з аристократичними коренями, тримала родину вкупі. Батько, ще не зірка “Фантома” чи “Жандарма”, повертався додому втомленим, але з вогником в очах, розповідаючи синам історії з репетицій.
Усього в родині троє синів: старший Даніель від першого шлюбу Луї з Жермен Карруає, Патрік і молодший Олів’є, народжений 1949-го. Даніель тримався осторонь шоу-бізнесу, як і Патрік, тоді як Олів’є зазирнув у кіно, зігравши з батьком у кількох фільмах. Атмосфера дому нагадувала сцену: батько репетирував гримаси за вечерею, а сини вчилися не боятися публічності. Проте Патрік рано відчув тиск слави – у 1953-му, в дев’ять років, його взяли на епізод у фільм “Дивне бажання містера Барда” з Мішелем Симоном. Хлопчик зіграв дитину, яка просить апельсин, – єдиний його кадр на екрані.
Цей досвід став уроком: кіно манить, але не затримує. Батько радив акторство, але син побачив у медицині стабільність, якої бракувало в мандрівному житті коміка. Переїзд родини до Ніцци 1960-х, де Луї купив віллу “Ель Кантара”, подарував спокій. Там, серед оливкових гаїв, Патрік гуляв з матір’ю, уникаючи журналістів, що полювали на “синів Фюнеса”. Ці роки сформували його характер – стриманий, іронічний, з фюнесівським гумором у крові.
Шлях до білого халата: чому не сцена?
Після школи Патрік вступив до медичного факультету в Парижі. Батько жартував: “Ти станеш доктором, як у моїх фільмах – злакарем на жартів!” Але син серйозно взявся за анатомію та рентген. Випускний диплом 1970-х відкрив двері до спеціалізації – радіології, зокрема мамографії. У ті роки скринінг раку грудей тільки набирає обертів, і Патрік опиняється в авангарді: тисячі знімків, діагнози, що рятують життя.
Його клініка в Сен-Жермен-ан-Ле розквітла в 1980-90-х. Пацієнтки довіряли цьому худорлявому чоловікові з тихим голосом, спадкоємцем коміка. Батько помер 27 січня 1983-го – в день народження Патріка – від інфаркту, залишивши порожнечу. Син продовжив практику, ділячи час між Парижем і Тунісом, де відпочивав родиною. Пенсія 2007-го не зламала ритму: радіологія стала не просто роботою, а покликанням.
У книгах Патрік зізнається: вибір медицини – бунт проти батькового тиску. Луї хотів, аби сини грали з ним у “Прибульцях” чи “Оселі”, але Патрік бачив у лікарні справжню драму – без дублів і гриму.
Рентгенолог з мамографічним поглядом: виклики професії
Спеціалізація на мамографії – це не просто техніка, а мистецтво розгледіти тінь у тканинах. Патрік працював у еру аналогових апаратів, коли кожен знімок вимагав майстерності. Він діагностував сотні випадків, але критикував систему: масовий скринінг для жінок за 50, на його думку, часто призводить до переліку, стресу без потреби. У мемуарах він малює картину “медичного шоу” – телевізійні гуру, модні хвороби, де гуманізм губиться в протоколах.
Його практика тривала понад 30 років. Пацієнтки пам’ятали емпатію: “Він пояснював просто, без жаху”. У Тунісі, де ділив життя з родиною, Патрік знайомився з іншою медициною – менш технологічною, але теплою. Пенсія звільнила для рефлексій: сучасна медицина, пише він, як фабрика – швидка, але байдужа.
Цікаві факти з життя Патріка де Фюнеса
- Прелюд Джейн Гудолл: Передмову до книги про батька написала приматолог Джейн Гудолл, яка аналізувала жести Луї, порівнюючи з мавпами – унікальний штрих!
- Рентген коміка: Патрік жартував, що його мамографія могла б “розгледіти” фюнесівські гримаси в генах.
- Радіо-години: 2009-2010 – член “Grosses Têtes” на RTL, де гострий гумор сина перевершував батьківський.
- Музейний страж: З 2013-го з братом керує асоціацією “Musée de Louis”, зберігаючи артефакти батька.
Ці факти розкривають Патріка як спадкоємця гумору: не крикливий, а точний, як рентгенівський промінь. Після списку стає ясно – його життя сповнене несподіваних поворотів.
Література як другий стетоскоп: книги Патріка
Перший бестселер – “Луї де Фюнес: Не говоріть про мене забагато, діти мої!” (2005, з Олів’є). Тут сини малюють портрет: примхливий геній, закоханий у природу, з садом на віллі, де годував кіз. Анекдоти оживають – Луї репетирує сцени перед дзеркалом, уникає інтерв’ю, але дарує дітям тепло. Книга розійшлася тиражами, відкриваючи Фюнеса-чоловіка.
Потім “Лікар попри мою волю” (Médecin malgré moi, 2008). Іронічний погляд на професію: “Я з старої школи, де лікар – не шоумен”. Критикує медіа-зірок, “моду на рак”, але хвалить колег за відданість. Бестселер за версією Le Figaro, вона шокує відвертістю.
“Сучасна медицина втратила душу, ставши бізнесом”, – пише Патрік, і це речення б’є в ціль.
“Божевілля величі” (2012) – сатира на суспільство, де фюнесівський абсурд оживає в реаліях. Кожна книга – місток між родиною і читачем.
| Книга | Рік | Тема | Особливість |
|---|---|---|---|
| Луї де Фюнес: Не говоріть… | 2005 | Біографія батька | Спільно з Олів’є, передмова Дж. Гудолл |
| Лікар попри мою волю | 2008 | Медична кар’єра | Критика системи |
| Божевілля величі | 2012 | Сатира на суспільство | Спадщина гумору |
Таблиця базується на даних з fr.wikipedia.org та видавництва Le Cherche midi. Вона ілюструє еволюцію тем від родини до сатири.
Спадщина батька: музей і спогади
Смерть Луї 1983-го стала ударом, але сини взялися за збереження. З 2013-го Патрік і Олів’є – адміністратори “Musée de Louis”, де експонуються костюми, сценарії, фото. Музей у Сен-Тропе та Ніцці оживає фюнесівським духом. У 2023-му, до 40-річчя смерті батька, Патрік розповів Le Figaro про ренти Луї – комік залишив статки, попри скромність.
Інтерв’ю 2024-го в тому ж Figaro: “Батько був трохи набридливим, але геніальним”. У 2026-му Closer цитує спогади про тривожність Луї поза камерою. Патрік підкреслює: фільми актуальні, як ніколи – бюрократія, влада, абсурд.
Його поява в документалах – “Louis de Funès, 100 ans déjà” (2014), “Louis de Funès intime” (2007) – додає глибини. Радіо “Grosses Têtes” показало гумориста в крові.
Особисте життя: тиша після шуму
Патрік тримає приватність, як батько. Про дружину чи дітей – мінімум: за чутками, родина в Тунісі, без публічності. Мати Жанна пішла 2015-го у 101 рік – символ міцності. Сьогодні, у 82, він у Парижі, пише, гуляє, згадує. Онука Ізабель від Олів’є продовжує династію.
Життя Патріка – тиха комедія, де сміх ховається в словах, а не гримасах.
Його історія надихає: спадок генія не тисне, а надихає на свій шлях. У світі, де слава мінлива, Патрік де Фюнес доводить – справжня драма в серці, за кадром.