Смт Козелець на Чернігівщині, 17 листопада 1984 року — тут, серед тихих полів і лісів Полісся, з’явилася на світ Олеся Олександрівна Моргунець-Ісаєнко. Ця дата стала відправною точкою для жінки, яка сьогодні перетворює реальні історії на потужні фільми, що чіпляють за живе. Від перших короткометражок до гучного успіху “Щедрика” та екологічних драм на кшталт “Природного кордону” — її біографія сповнена стійкості, як ті болота, які вона знімає.
Уже в студентські роки Олеся взялася за камеру, створивши “Свічадо вічного” у 2004-му. А згодом “Щедрик” 2023 року зібрав понад 8,7 мільйона гривень у прокаті й приніс міжнародні нагороди, нагадуючи світу про українську незламність під час Другої світової. Її шлях — це не просто список фільмів, а глибоке занурення в теми депортацій, природи та родинних зв’язків, де кожна стрічка пульсує справжніми емоціями.
Дитинство серед полів Полісся: корені, що живлять творчість
Козелець — не гучне мегаполісне диво, а спокійне селище, де природа шепоче секрети кожному, хто вміє слухати. Саме тут Олеся Моргунець-Ісаєнко вчилася помічати красу в простих речах: у течії річок, шелесті трави, розмовах старших. Ці враження з дитинства просочилися в її пізніші роботи, особливо ті, що торкаються екології. “Любов до природи — це не хобі, а частина ДНК”, — ніби говорить кожен кадр її документалістики.
Сім’я, ймовірно, підтримувала допитливість дівчинки, яка мріяла фіксувати моменти. Хоча деталі раннього дитинства лишаються інтимними, видно, як Полісся сформувало її погляд: чутливий до втрат і змін. Переїзд до Києва став логічним кроком, бо столиця кликала тих, хто прагне розповідати історії на великому екрані. Цей перехід від провінційної тиші до міського ритму додав її творчості глибини — контрасту між спокоєм і бурею подій.
Сьогодні, згадуючи корені, Олеся часто повертається до Чернігівщини в проектах. Її фільми не просто документують — вони воскрешають дух тих земель, роблячи глядача співучасником.
Освіта в Карпенка-Карого: від студентських етюдів до професійного старту
У 2002 році двері Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого відчинилися перед амбітною абітурієнткою. Олеся обрала Інститут екранних мистецтв, майстерню Михайла Павлова, де опанувала фах телевізійного режисера. Закінчила у 2008-му з дипломом, готовою хапатися за камеру не теорією, а практикою.
Ще під час навчання зняла перші роботи: “Мольфар” (2005, 10 хв, а згодом розширена версія 2007-го на 30 хв) та “Свічадо вічного” (2004). Ці етюди — як перші кроки немовляти: невпевнені, але повні вогню. Університет навчив не лише техникам, а й бачити за кадром — емоції людей, історичний контекст. Викладачі помітили талант, і вже тоді Олеся почала працювати на ТБ.
Після випуску — робота в “Техномедії” з 2006 по 2013 рік як режисерка та монтажерка. Тут вона відшліфовувала майстерність монтажу, вчителькуючи паралельно: у студії Тараса Маляревича (2011–2012) та дитячій “Червоний Собака” (2016–2017). Цей період заклав фундамент: від корпоративних роликів до фестивальних стрічок.
Документальна хвиля: від “Віолончелі” до воєнних історій
2014 рік став поворотним — президентський грант на сценарій “Музика моноклю” про Данила Демуцького. Хоча фільм не знявся одразу, це підкреслило її хист до документалістики. “Віолончель” (2014) приніс номінації та перемогу на “Молодості” в національному конкурсі найкращого короткометражного фільму. Стрічка про музикантку, що грає на інструменті з душею, розчулила фестивалі.
Далі — “Казка про гроші” (2017), де Олеся виступила композиторкою, “Рубіж. Грубешівська операція” (2019) про депортації українців — перемога на Рівненському МКФ “Місто Мрії”. “Депортація 44-46” (2021) продовжила тему втрат. Ці роботи — як леза, що розтинають забуті рани історії, змушуючи глядача відчути біль предків.
Співпраця з ГО “Відкрита політика” (2016–2017) додала громадського акценту, а членство в журі “Коронації слова” з 2015-го розширило горизонти. З 2023-го — на Суспільному Мовленні, де реалізує проекти на кшталт циклу “Остання війна”. Її доки не сухі факти — живі портрети, що дихають.
“Щедрик”: художній прорив і паралелі з сьогоденням
Перехід до ігрового кіно став тріумфом. “Щедрик” (прем’єра 5 січня 2023) — драма про три родини в Івано-Франківську під час Другої світової, з акторами на кшталт Ярославу Іванюк. Фільм зібрав касу, прем’єри по світу (Варшава, Сантьяго) та приз за найкращий фільм на Women’s International Film Festival Nigeria (WIFFEN) 2022. Олеся зізнається: знімала для доньки, аби передати пам’ять.
Стрічка переплітає минуле з війною 2022-го — вибухи, розлуки, надія на Святвечір. “Історія повторюється, але ми сильніші”, — ехо її слів з інтерв’ю. Успіх не випадковий: бюджет обмежений, та емоційна сила притягує мільйони. Після прем’єри Олеся презентувала книгу сценаристки Ксенії Заставської, жертвуючи на ЗСУ.
Цей фільм підняв її статус: член Української кіноакадемії, запрошення на фестивалі. Але Олеся лишається скромною — кіно для неї інструмент зцілення.
Екологічний вектор: річки, болота і сучасні виклики
Природа — червона нитка в творчості. “І кожна річка” (2022, сценаристка та режисерка) про екологічні загрози. Спільно з Романом Синчуком — “Какая разніца” (2023). Кульмінація — “Природний кордон” (2025, Суспільне), про торфові болота Полісся як бар’єр від агресії. Прем’єра грудня 2025, презентації на Рівненщині: “Не мертва земля, а щит природи”.
“Життя — наївне мистецтво” (2025) — портрет наївного мистецтва посеред війни. Ці проекти — заклик берегти довкілля, особливо коли війна нищить екосистеми. Олеся, еко-активістка, поєднує камеру з акціями: від IG-постів до фестивалів. У 2026-му продовжує, наголошуючи: природа — наш союзник.
Цікаві факти з життя Олесі Моргунець-Ісаєнко
- Дебют доньки: Марія, дочка Олесі та Андрія Ісаєнка, знялася в “Щедрику” як дитина героїв і в серіалі “Жіночий лікар. Нове життя” (2023), граючи дочку батька. На 2025-й їй 7 років — юна зірка успадкувала талант родини.
- Композиторський талант: У “Казці про гроші” (2017) не лише режисура, а й музика разом з Максимом Паламарчуком та Іриною Лазер — саундтрек оживив казку про фінанси.
- Акторський камінчик: Олеся зіграла медсестру в серіалі “Під одним дахом” (2023) — рідкісний крок за камеру.
- Громадський імпульс: Членство в журі “Коронації слова” з 2015-го — понад 100 сценаріїв прочитано, десятки талантів відкрито.
- Військовий резонанс: “Щедрик” передчував повномасштабне вторгнення; Олеся знімала з думкою про сьогодення, жертвуючи прокатні збори.
Ці перлини роблять її біографію ще яскравішою — жінка багатогранна, як Полісся.
Сім’я як опора: шлюб з Андрієм Ісаєнком і материнство
Особисте життя Олесі — тепла гавань посеред штормів кіно. Разом з актором Андрієм Ісаєнком (зірка “Жіночого лікаря”) уже понад 13 років на 2025-й. Пара мешкає в Києві, переживши атаки дронів (березень 2025). Дочка Марія — їхня муза: знімалася з татом, схожа на обох батьків.
Олеся зізнається в інтерв’ю: робить кіно для донечки, аби та знала історію. Сім’я надихає — Андрій підтримує проекти, Марія додає свіжості. Навіть у воєнні будні вони тримаються купи, як герої “Щедрика”. Ця гармонія робить Олесю сильнішою: творчість процвітає, коли вдома тепло.
Громадська діячка, ФОП, згадки про “Європейську Солідарність” — але серце в кіно та екології. Instagram (@olesya_morhunets) повний фото природи, родини, знімальних майданчиків.
Нагороди: визнання фестивальних залів
Олеся Моргунець-Ісаєнко — лауреатка десятків призів. Перед ключовими досягненнями варто зазирнути в таблицю, що ілюструє шлях від номінацій до тріумфів.
| Рік | Фестиваль | Фільм | Нагорода |
|---|---|---|---|
| 2015 | МКФ “Молодість” | “Віолончель” | Перемога в національному конкурсі; номінація найкращий короткометражний |
| 2016 | ФКА “Два береги” | “Віолончель” | Номінація |
| 2019 | Рівненський МКФ “Місто Мрії” | “Рубіж. Грубешівська операція” | Перемога в національній програмі доків |
| 2022 | WIFFEN (Нігерія) | “Щедрик” | Найкращий фільм |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, suspilne.media. Таблиця охоплює ключові перемоги; повний список ширший, з фестивалями в Європі та Україні. Ці нагороди — не трофеї, а підтвердження, що її історії резонують глобально.
У 2026-му Олеся продовжує знімати, балансуючи між документалістикою та родиною. Її нові проекти обіцяють ще більше відкриттів — про природу, пам’ять, майбутнє. Чи то болота як кордон, чи родинні саги — вона робить так, щоб Україна звучала голосно.