Олесь Санін, народжений на Волині в серпні 1972-го, став одним з найяскравіших символів українського кіно. Режисер “Мамая”, “Поводиря” та “Довбуша” не просто знімає фільми — він витягує з глибин історії постаті, які пульсують життям на екрані. Його стрічки здобули Шевченківську премію 2025-го, статус Народного артиста та визнання на фестивалях від Одеси до Лондона. А ще цей волинський хлопець грає на лірі, ліпить скульптури й продовжує кобзарські традиції, ніби сам є героєм епосу.
Повний хронометраж його робіт — це подорож від документальних етюдів про лемків і гуцулів до епічних саг про національну ідентичність. Санін зумів поєднати камеру з бандурою, а монтаж — з волинськими легендами. У часи, коли українське кіно бореться за виживання, його проекти нагадують: мистецтво — це зброя сильніших.
Його “Довбуш” 2023-го не просто екшен про карпатського Робін Гуда — це вибух динаміки з костюмами, що дихають XVIII століттям, і саундтреком, від якого мурашки по шкірі. А “Поводир” розкрив Голодомор через очі сліпого кобзаря, змусивши світ замислитися. Санін не зупиняється: попри ракетний удар по будинку в листопаді 2025-го, він готує нові документальні історії про Незалежність.
Волинські корені: від сосон до першого кадру
Камінь-Каширський, маленьке волинське містечко з ароматом хвої та давніх переказів, став колискою таланту. 30 липня 1972-го тут з’явився Олександр Геннадійович Санін — той, кого світ знає як Олеся. Дитинство минало серед лісів, де шепіт дерев здавався розповідями про козаків. Луцька гімназія №4 імені Модеста Левицького заклала основу: тут формувалася любов до слова, сцени й історії.
Сім’я чекала від нього військової стежки, як у батька, але хлопець обрав мистецтво. Перші кроки — у саморобних спектаклях, де соснові гілки ставали декораціями. Ця волинська земля, насичена фольклором, пізніше відлунює в кожному його фільмі: від гуцульських різдвяних обрядів у документалістиці до опришківських боїв у “Довбуші”. Санін часто згадує, як дід навчив майструвати інструменти — бандури й торбани, що стали його супутниками.
Ці корені не просто фон. Вони — основа його автентичності. Коли камера Саніна фіксує етнічні мотиви, це не декор, а жива душа Волині, що пробивається крізь екран.
Київський відлік: акторство, режисура й документальний бум
1989-го юний Олесь вступає до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Акторське відділення у майстерні Валентини Зимньої він закінчує 1993-го, а режисуру ігрового кіно — 1998-го під керівництвом Леоніда Осики. Стажування в Голландії та США розширюють горизонти: там він вчиться бачити кадр як поезію.
Перша робота — 1994-й, документальний “Матінка Надія”, де камера занурюється в релігійні глибини. Далі — потік: “Буря”, “Зимно”, “Пустинь”. З 1994-го по 2000-й Санін очолює департамент фільмів у Internews Network, продюсує десятки стрічок для Canal+, 1+1, НТВ. “Нація. Лемки” та “Нація. Євреї” 1999-го — це портрети меншин, зняті з емпатією етнографа.
Тут формується його стиль: динамічний монтаж, фокус на людях і традиціях. Короткометражки як “Гріх” чи “Різдво, або як гуцули кінця світу чекали” показують майстра, що вміє витягти драму з буденності. Ці роки — фундамент для великих форм, де документальна точність переплітається з художньою свободою.
Велике кіно: трилогія епосу, що завойовує серця
Повнометражний дебют “Мамай” 2003-го — вибух. Санін не тільки режисер і сценарист, а й актор. Фільм про мандрівного козака, що шукає справедливість, висунули на “Оскар”. Епічні степи, бої шаблями й фольклорний саундтрек оживили міф. Державна премія Довженка 2004-го визнала: це класика сучасного українського кіно.
“Поводир (Квіти мають очі)” 2014-го — драма про сліпого кобзаря Івана Коханя під час Голодомору. Світова прем’єра на Одеському МКФ, номінація на “Оскар”. Санін майстерно будує напругу: американський комуніст бачить жахи через призму української душі. Фільм не просто розповідає — він співає біль нації через ліру героя.
Кульмінація — “Довбуш” 2023-го. Екшен про опришка Олексу Довбуша з бюджетом 3,2 млн доларів. Карпати оживають: бої, кохання, зрада. Гран-прі фестивалю “ПТАХ” у Британії 2024-го, а 2025-го — Шевченківська премія разом з оператором Сергієм Михальчуком та композиторкою Аллою Загайкевич. Санін консультувався з істориками, черпав з легенд, роблячи фільм не біографією, а міфом опору.
Короткометражна “Анна” 2018-го доповнює палітру: інтимна історія з глибоким зануренням у персонажа. Кожен проект — крок уперед: від чорно-білого “Поводиря” до кольорового вибуху “Довбуша”.
Цікаві факти про Олеся Саніна
- Виготовляв бандури від діда — інструменти, на яких грає сам, увійшли в саундтреки його фільмів.
- Режисер візитівок Євробачення-2005 у Києві: короткі кліпи задавали тон фестивалю.
- У 2025-му його будинок у Києві пошкодила російська ракета, але родина в безпеці — Санін продовжив роботу.
- Член Київського кобзарського цеху під псевдонімом Олесь Смик: лірництво — його пристрасть.
- Скульптури Саніна поєднують дерево й метал, натхненні волинськими міфами (деталі з інтерв’ю 2024-го).
Ці штрихи роблять його не просто режисером, а феноменом — митцем повного спектру.
Струни душі: лірник, що співає кіно
Музика для Саніна — не хобі, а жива традиція. Колісна ліра, торбан, бандура звучать у його руках як голос Волині. Успадкувавши ремесло від діда, він майстрував інструменти, а нині продовжує лірницький цех. Під псевдонімом Олесь Смик — активний член Київського кобзарського цеху, де братчики зберігають давні співи.
У фільмах музика — персонаж: фольклор у “Мамаї” пульсує як серце степу, ліра в “Поводир” розповідає біль Голодомору. Санін не просто ставить ноти — він грає наживо, інтегруючи етнос у монтаж. Це робить його стрічки унікальними: кіно оживає звуком предків.
Його вуличні виступи — легенда. Проходячи повз, люди зупиняються, зачаровані мелодією, що несе спогади про козацькі ночі. Ця грань додає глибини: режисер, який сам є бардом епосу.
Скульптор і мультиінструменталіст: грані поза камерою
Скульптура — ще один вимір. Санін ліпить з дерева й металу форми, натхненні фольклором: абстрактні козаки, міфічні звірі. Деталі робіт не афішуються, але в інтерв’ю він зізнається: це спосіб “застигати рух історії”. Як віцепрезидент Національної академії мистецтв України (член-кореспондент з 2021-го), він поєднує медіа.
Акторські ролі, як в “Атентаті” 1995-го, операторська робота в доках — все це мозаїка. Санін не обмежується одним: його талант — калейдоскоп, де кіно, музика й пластика зливаються.
Нагороди: від Заслуженого до Шевченківського олімпу
Шлях визнання почався з Держпремії Довженка 2004-го за “Мамай”. 2014-го — Заслужений артист, 2024-го — Народний. 2025-й увінчався Шевченківською за “Довбуш” (сума — 484 480 грн на кожного з команди).
Ось ключові нагороди в таблиці:
| Рік | Нагорода | За що |
|---|---|---|
| 2004 | Держпремія Довженка | “Мамай” |
| 2014 | Заслужений артист України | Внесок у кіно |
| 2024 | Народний артист України | Кіномистецтво |
| 2024 | Гран-прі “ПТАХ” (Велика Британія) | “Довбуш” |
| 2025 | Шевченківська премія | “Довбуш” (з командою) |
Дані з uk.wikipedia.org та academyart.org.ua. Ці звання — не кінець: Срібна медаль Люм’єрів, Велика золота НАМ 2023-го підкреслюють глобальний розмах.
Війна та майбутнє: від “Культура vs війна” до нових горизонтів
Повномасштабне вторгнення не зламало Саніна. 14 листопада 2025-го ракета пошкодила його київський будинок — скло, стіни, але дух цілий. Родина в нормі, робота триває. Прем’єра дока “Культура vs війна” показує зустрічі з воїнами, роздуми про героїзм. З Акімом Галімовим готують “Відстань до Незалежності” — про події, що народили державу.
У інтерв’ю 2025-го Санін прогнозує “малокартиння” для кіно через війну, але вірить: українські історії витримають. “Ми — лабораторія виживання для світу”, — каже він з оптимізмом. Нові проекти, фестивалі, лекції — його енергію не зупинити. Волинський митець продовжує плести епос, де кожна стрічка — крок до перемоги.