Олександр Вертинський: київський геній естради та кіно

Київські вулички на зламі століть бачили, як юний Шура Вертинський вештався без нагляду, вбираючи аромати каштанів і таємниці Подолу. Народжений 20 березня 1889 року в серці України, Олександр Миколайович Вертинський став легендою світової естради – співаком з голосом, що пронизує душу, актором загадкових масок і поетом самотності. Його “П’єро” зачарував мільйони, а пісні на кшталт “Кокаїнетки” чи “Танго ‘Магнолія'” досі викликають мурашки, ніби шепіт з далекого Парижа.

Сирота з ранніх літ, він пережив голод дитинства, богемні ночі Москви й довгі роки еміграції від Константинополя до Шанхаю. Повернувшись 1943-го до Радянського Союзу, Вертинський не зламався під цензурою, а створив нові шедеври, заробивши Сталінську премію. Його дочки, Маріанна й Анастасія, продовжила акторську династію, а Київ ушанував пам’ятником на Андріївському узвозі 2019-го. Ця історія – не просто біографія, а мозаїка пристрастей, втрат і тріумфів.

Вертинський співав російською, але серце його пульсувало київським ритмом: у листах він зізнавався в любові до України, грав україномовні ролі в кіно й мріяв про Київ як останню гавань. Його спадщина – це місток між імперськими бурями й сучасними каверами, де екзотична меланхолія оживає в студіях 2020-х.

Дитинство сироти: Київ як перша сцена

У скромному будинку на Володимирській, 43 – навпроти Золотих воріт – 8 (20) березня 1889 року з’явився на світ незаконнонароджений син приватного повіреного Миколи Петровича Вертинського та Євгенії Степанівни Сколатської, доньки управителя маєтності. Батько, журналіст-самородок, узяв хлопчика до себе після смерті матері 1892-го від чахотки, але сам помер за рік. Дітей – Олександра й сестру Надію – забрала тітка Марія Василівна, чий суворий пансіон став для Шури в’язницею.

Київські гімназії не втримали бунтівника: з Першої київської його вигнали за пустощі, з інших – за бешкет. Вулиці стали школою – Поділ, Хрещатик, де він слухав уличних музикантів і мріяв про театр. “Київ – це місто, де я виріс на берегах Дніпра, багатого й привітного”, – згадував пізніше Вертинський. Ці роки заклали основу: любов до екзотики від ярмарків, тугу від сирітства.

Рано почав друкуватися в “Київській неділі” – фейлетони під псевдонімами. Богема кликала: знайомства з Малевським, Альтманом формували артистичну душу. Київ не відпустив – навіть у еміграції пісні про нього дихали каштановим пилом.

Богемний злет: від Москви до перших ролей

1910-го двадцятиоднорічний Вертинський кинув Київ на Москви – центр імперського театру. Артистичне кафе “Летучая мышь”, мініатюри Арцибушевої: тут він грав епізоди, але душа прагнула більшого. 1912-го дебют у німому кіно – “Чим люди живі?” (ангел), з зіркою Вірою Холодною, яка надихнула перші романси. “Ваші пальці пахнуть ладаном” – присвята їй, трепетна й трагічна.

Перша світова перевернула все. Доброволець-санітар, поранений сам, Вертинський виступав перед бійцями. 1915-го в Петрограді народився “П’єро” – спочатку білий грим для розваги поранених, згодом чорний, з циліндром і трояндою в зубах. Образ блудного лицаря самотності, що співає про креольчиків і кокаїн, вибухнув скандалом і славою. Москвичі шаленіли, анімаційні диски розліталися.

Та революція 1917-го зруйнувала ідилію. “То, що я повинен сказати” – антивоєнний романс – привернув ЧК. Вертинський тікав, рятуючи шкуру.

Образ П’єро: маска, що зачарувала світ

Чорний П’єро Вертинського – не комедія, а трагедія душі. Грим від Верлена й Польського театру, але душа київська: туга емігранта, жадоба екзотики. Пісні – мініатюри з гітарою чи фортепіано, речитативом, що переходить у мелодію. “Кокаїнетка” відображала епоху – кокаїн у аптеках за 50 копійок, галюцинації богеми. Ви не повірите, але сестра Надія, ймовірно, померла від передозу 1915-го, що додало текстам болю.

До 1920-го понад 40 романсів: “Маленький креольчик”, “В Африку йде корабель”. П’єро танцював танго, курив довгі сигарети – символ занепаду Срібного віку. Цей образ прорвав кордони, ставши прототипом шансоньє.

Еміграція: мандри блудного сина

1920-го на пароплаві “Великий князь Олександр Михайлович” з Криму – до Константинополя. Грецький паспорт, концерти в Румунії (“В степах молдавських” призвело до депортації). Польща, Берлін 1923-го – перші платівки. Париж 1925-1934 – апогей: Монмартр, кабаре, друзі Шарль Трене, Марлен Дітріх. Вона радила не їхати до Голлівуду – “англійської не вивчиш”.

США 1934-го – провал, бо не знав мови. Шанхай 1935-1943 – “Парадіз”, нічний клуб для білих емігрантів. Бідність, але натхнення: “Танго ‘Магнолія'”, ностальгія. Тут 1942-го одружився з грузинкою Лідією Циргвавою – порятунок у хаосі. Дочки народилися в 1943-44: Маріанна (Москва), Анастасія (Шанхай). Еміграція – 23 роки блукань, 300 пісень.

Повернення: тіні радянської слави

1943-го, після листа до Молотова, родина в Москві. Аншлаги в провінції – 3000 концертів! – але цензура: з 100 пісень дозволено 30. Патріотичні: “Він” (Сталіну). Сталінська премія 1951-го за “Змову приречених” – кардинал Бірнч, роль, що оживила “П’єро зла”.

Листах – скарги: самотність, “ні друзів, ні тепла”. Після XX з’їзду – розчарування. Київ кликав: 1955-го знімав українською в “Полум’я гніву”, “Кривавому світанку”. “Мені треба співати українською”, – зізнавався.

Кіношна магія: від ангела до кардинала

Дебют 1912-го – 20 німого кіно: “Король без вінця” (Анатоль). Еміграція – “Тисяча й одна ніч” (візир). СРСР – ренесанс: 1950-56 – 10 ролей. Його гра – пластика П’єро в кадрі, міміка, що говорить більше слів.

Ось ключові ролі в таблиці:

Рік	Фільм	Роль	Примітка
1912	Чим люди живі	Ангел	Дебют з В. Холодною
1916	Король без вінця	Анатоль Северак	З І. Мозжухіним
1928	Тисяча й одна ніч	Візир	Емігрантське кіно
1950	Змова приречених	Кардинал Бірнч	Сталінська премія
1955	Полум’я гніву	–	Україномовна роль

Джерела даних: uk.wikipedia.org, kinorium.com. Таблиця ілюструє еволюцію – від романтичного юнака до драматичного пенетранта.

Україна дала ролі в київських стрічках – розспівувався народними піснями, відчуваючи себе вдома.

Пісенна спадщина: мелодії вічних почуттів

Понад 150 романсів – від екзотичних (“Аргентина”) до ностальгічних (“Дорогой длинною”). Теми: самотність емігранта, кохання-примара, занепад богеми. Речитатив з гітарою – новаторство, передвісник Висоцького. Дискографія: перші грамплатівки 1916-го, компіляції “Мелодія” 1990-х.

• Ранні (1915-20): “Кокаїнетка” – портрет епохи, де наркотик – втеча від нудьги. Емоційний пік: “Ваши пальцы пахнут ладаном” – про смерть Холодної.
• Емігрантські (1920-40): “Танго ‘Магнолія'” – танго самоти в Шанхаї, метафора втомленого серця.
• Радянські: “У степах молдавських” – адаптовані для цензури, але душа прорвалася.

Сучасні кавери: від Жанни Бичевської до рок-версій – пісні живуть на Spotify 2026-го. Вертинський винайшов жанр “темного кабаре”, де біль ховається за грацією.

Сім’я: опора в бурях долі

Перший шлюб з Н. Потotsкою – крах у Шанхаї. Лідія Циргвава – порятунок: грузинка, що народила двох зірок. Маріанна (1943) – актриса, Анастасія (1944) – ікона 1970-х. Вони несли татову харизму: 100+ ролей. Родина – як фортеця в еміграції.

Спадщина: від марок до меморіалів

Помер 21 травня 1957-го в ленінградській “Асторії” від серцевої недостатності – перед концертом. Похований на Новодівочому. Київ: меморіальна дошка, пам’ятник-П’єро 2019-го (uk.wikipedia.org). Марка Укрпошти 2019-го, астероїд 3669. Вплив: шансон, блатний романс. У 2025-му – документальні проєкти, кавери в TikTok. Україна повертає свого сина – блудного П’єро, чиїм голосом досі шепоче ніч.