Мустафа Абдульджеміль оглу Джемілєв, народжений 13 листопада 1943 року в селі Ай-Серез поблизу Судака на Кримському півострові, став символом стійкості кримськотатарського народу. Лідер національного руху, дисидент, політичний в’язень радянських таборів, голова Меджлісу кримськотатарського народу впродовж понад двох десятиліть, народний депутат України шести скликань – його шлях сповнений випробувань, від депортації немовляти до сучасної боротьби проти російської окупації. Цей чоловік провів 15 років за гратами, пережив 303-денне голодування, але ніколи не зламався, ведучи народ до повернення на історичну батьківщину.
Його життя – це епічна сага про незгасний вогонь свободи, де кожна сторінка просякнута болем депортації 1944 року, гнівом проти несправедливості та тріумфом репатріації 1989-го. Сьогодні, у 82 роки, Джемілєв продовжує говорити на міжнародних платформах, попереджаючи про загрози “мирних угод” з агресором, і нагадує: Крим – це не просто земля, а серцебиття цілого народу.
З дитинства в узбецькому вигнанні він формував характер, який став легендою. Робота токарем у 16, перші кроки в підпільній “Спілці кримськотатарської молоді”, арешти з 1966-го – все це загартувало воїна духу, чиї промови на судах лунали як манифест гідності.
Народження в тіні окупації: перші роки та трагедія депортації
Село Ай-Серез, теперішнє Міжріччя, колись дихало спокоєм кримських гір, коли 13 листопада 1943-го з’явився на світ маленький Мустафа. Німецька окупація Криму робила повітря важким від невизначеності, але сім’я Абдульджеміля та Махфуре Мустафаєвих жила надією. Батько, скромний селянин без середньої освіти, та мати, яка знала Коран напам’ять, вчили сина любити коріння – кримськотатарську мову, звичаї, історію.
Та раптом, 18 травня 1944 року, як удар блискавки, депортація. Понад 190 тисяч кримських татар, включно з шестимісячним немовлям Мустафою, запхали у вантажні вагони й кинули в степи Узбекистану. Андижанська область стала домом під адміністративним наглядом – голод, хвороби, смерть. До 1955-го сім’я тулилася в бараках, потім переїхала до Андижана, згодом до Мірзачула (Гулистан). Дитинство Джемілєва – це не ігри на траві, а боротьба за шматок хліба, де національна ідентичність трималася на шепоті заборонених розмов.
У школі, закінченій 1959-го, він вирізнявся допитливістю, мріяв про східний факультет у Ташкенті, але національний бар’єр став муром. Замість університету – заводський токарний верстат. Тут, у 16, загорілося полум’я: участь у “Спілці кримськотатарської молоді”, доповіді про історію Криму. КДБ стежило, але вогонь уже палав.
Полум’я опору: дисидентство, арешти та 15 років за гратами
1962-й: вступ до Ташкентського інституту іригації, але КДБ не дрімало. За рукопис “Короткий історичний нарис тюркської культури у Криму XIII–XVIII ст.” – відрахування 1966-го. Перший арешт того ж року: відмова від армії з політичних мотивів, 1,5 року табору під Ташкентом. Голодування в штрафному ізоляторі – перший урок незламності.
Сім разів судили, сім разів ламали, але не зламали. 1969-го – 3 роки за участь в Ініціативній групі захисту прав людини з Якіром, Красіним, Сахаровим. Лефортово, голодування 30 днів. 1974-го – Омськ, 1 рік. А 1975-го – легендарне 303-денне голодування після “Омського процесу” за “наклеп на радянський лад”. Тіло слабшало, дух міцнішав – Сахаров, Григоренко, Amnesty International кричали на весь світ. Переведений на Колиму, заслання в Якутії, Магадан – пекло ГУЛАГу.
Ось хронологія ув’язнень, що показує стійкість:
| Рік | Обвинувачення | Термін | Місце |
|---|---|---|---|
| 1966 | Відмова від армії | 1,5 роки | Ташкент |
| 1969–1972 | Правозахисна діяльність | 3 роки | Узбекистан |
| 1974–1975 | Ухилення від зборів | 1 рік | Омськ |
| 1975–1977 | Наклеп (Омський процес) | 2,5 роки | Колима |
| 1979–1983 | Порушення нагляду | 4 роки заслання | Якутія |
| 1983–1986 | Антирадянська агітація | 3 роки | Магадан |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, офіційний сайт Верховної Ради України (rada.gov.ua). Ця таблиця ілюструє не просто терміни, а ланцюг тортур, де кожне голодування було криком нації. Звільнений 1986-го, він одразу координував протести – пікети в Москві, “Вісник національного руху”.
Тріумф повернення: Меджліс і національне відродження
1989-й – поворот: Організація кримськотатарського національного руху, 1991-й – Курултай у Бахчисараї обирає його головою Меджлісу. Це не просто структура, а душа народу, що прокинулася. Джемілєв координував масову репатріацію: тисячі татар повернулися, попри перешкоди. Він став голосом на міжнародній арені – премії в Ізмірі, Нансена від ООН.
Меджліс під його керівництвом (1991–2013) домагався автономії, прав депортованих. Законопроєкти про статус кримськотатарського народу, етнонаціональну політику – його підпис на кожному. Перехід до Рефата Чубарова 2013-го не згасив вплив: радник, координатор.
Парламентський фронт: від НРУ до “Європейської солідарності”
1998-й: перший мандат від Народного Руху України. Шість скликань – III до IX, безпартійний, але серце з “Нашою Україною”, “Батьківщиною”, БПП, ЄС. Голова підкомітету з прав людини, автор законів про депортованих (№4526-1, 2004). У Раді він – міст між Кримом і материком.
Його промови палали: “Кримські татари разом з Україною переживають часи випробування!” Участь у Революції Гідності, підтримка Сенцова – це не посади, а місія.
Окупація 2014: заборона в’їзду, але дух не скований
Анексія вдарила боляче. Джемілєв засудив референдум, створив загони самооборони. Росія заборонила в’їзд до 2034-го (продовжено 2019-го) – позов до ЄСПЛ. Президент Порошенко призначив Уповноваженим у справах кримськотатарського народу (2014–2019). Сьогодні – виступи на Кримській платформі: у 2025-му на п’ятому саміті попередив, що “мир з РФ – пауза перед новою війною”.
У 2025-му коментував плани Трампа: “Чи знає він бодай щось?” – з іронією, але твердо. Заява про воду до Криму: “Тільки після деокупації”. 82 роки не зупиняють – парк його імені в Ескішехірі, монументи жертвам депортації.
Родина: опора в штормах долі
Дружина Сафінар – соратниця, голова Ліги кримськотатарських жінок, нагороджена орденом Ольги. Син Хайсер (1981, народжений у засланні на Колимі) пережив трагедію 2013-го – інцидент з сусідом, лікування. Донька, прийомний син Ельдар. Брати, сестри – мережа підтримки. Навіть утрати, як смерть брата 2024-го чи сина у жовтні 2025-го, не зламали – родина лишається скелею.
Сяйво визнання: нагороди та спадщина
Герой України (2023), ордени Ярослава Мудрого IV–V, “Народний Герой”, “Свободи”. Міжнародні: Нансена (ООН, 1998), Солідарності Леха Валени, хрест Литви. Почесний доктор чотирьох університетів Туреччини. Двічі номінований на Нобеля (2011, 2022). Парки, вулиці в Туреччині – його ім’я вічне.
Цікаві факти з життя Мустафи Джемілєва
- 303-денне голодування 1975–1976 – світовий рекорд стійкості, підтриманий Сахаровим; вага впала до 42 кг.
- Зустріч з Григоренком у Москві: Зінаїда назвала його “сином”, дала доступ до бібліотеки дисидентів.
- На суді 1969-го: “Ніхто не змусить мене відмовитися від честі та гідності” – слова, що стали гімном.
- Син Хайсер народився в колимському засланні – символ незламності роду.
- У 2025-му на Кримській платформі: “Окупація стирає народ, може спровокувати світову війну”.
- Парк у Конья (Туреччина) з його погруддям – дарунок діаспори.
Ці перлини розкривають не просто факти, а людину з плоті й крові, чия еволюція від в’язня до глобального лідера надихає. Джемілєв не зупиняється: у 2026-му його голос лунає про деокупацію, інтеграцію Криму в ЄС–НАТО. Боротьба триває, як ритм татарських дайр – невпинно й гучно.