У маленькому Ржищеві на Київщині, де Дніпро шепоче старовинні легенди, 19 березня 1930 року народилася Ліна Василівна Костенко – жінка, чиє слово стало зброєю проти забуття, а вірші – маяком для поколінь. Поетеса-шістдесятниця, дисидентка, авторка романів у віршах, що перевернули українську літературу, вона пережила голодні 1930-ті, бомбардування Києва, радянські репресії й нинішню війну. Її біографія – це хроніка незламності: від перших рядків у дитячій газеті до Ордену Почесного легіону Франції. А досягнення сягають небес – Шевченківська премія, номінація на Нобелівську, тиражі книг у мільйонах. Особисте життя, сповнене пристрасних кохань і втрат, лише підкреслює її силу: два шлюби, донька в Італії, син у США.
Ліна Костенко виросла в родині вчителів – батько Василь, самозванець-поліглот, опанував 12 мов, мати Зінаїда надихала любов’ю до книг. Переїзд до Києва в 1936-му кинув родину в вир Другої світової: школа на Трухановому острові згоріла в 1943-му, а Ліна, як сама згадувала у вірші «Я виросла у Київській Венеції», вчилася серед руїн. Ці спогади – фундамент її поезії, де війна не ламає, а загартовує душу. Сьогодні, на 96-му році, поетеса веде затворницьке життя в Києві, але її голос лунає в кожному українському серці.
Її досягнення вражають: понад 20 збірок, романи «Маруся Чурай» і «Берестечко», що стали класикою, нагороди від Шевченківської (1987) до французького Ордена (2022) і медалі Шептицького в Конгресі США (2025). Особисто вона волонтерила з 2014-го, підписувала книги для ЗСУ. Ліна Костенко – не просто поетеса, а символ нації, чиї рядки цитують від шкільних парт до окопів.
Раннє дитинство: вогонь війни та перші іскри поезії
Ржищів 1930-х – тихе містечко з глинистими вуличками й ароматом свіжого хліба, який діставали з-під полиці. Тут, у сім’ї вчителів, Ліна вперше почула шепіт слів, що оживають. Батько Василь Григорович, педагог з душею мандрівника, вчив доньку мовам від французької до івриту, а мати Зінаїда розповідала казки Шевченка під тьмяною лампою. Сестра Тамара додавала родині тепла, але війна все змінила.
Переїзд до Києва в 1936-му виявився випробуванням. Труханів острів, де оселилися Костенки, став «Київською Венецією» – з каналами й човнами, але 1941-го бомби впали на школу №100. Ліна, школярка, бігала по евакуації, бачила голодні очі сусідів. «Бомби о четвертій ранку – мені вони звичні з дитинства», – зізнавалася вона в інтерв’ю. Ці образи – руїни, сирени, материнські обійми – пронизують усю її лірику, роблячи її вічно живою.
1945-го Ліна закінчила школу №123 на Куренівці, подарувавши рукописну збірку Павлу Тичині. Перший друкований вірш з’явився 1946-го в газеті «Зірка». Дитинство загартувало характер: з попелу виросла поетеса, чиє слово палало, як вогонь у ночі.
Навчання та перші кроки в літературі: від Києва до Москви
Київський педагогічний інститут 1950-х – місце, де Ліна ковтала томи Пушкіна й Рільке, але душа тягнулася до заборонених імен: Лесі Українки, Франка. Викладачі помічали талант, але радянська цензура душила. У 1954-му вона поїхала до Москви – в Литінститут імені Горького, де однокурсники кликали її «українською Зоєю Космодем’янською» за принципи.
1956-го інститут закінчено дипломом, перша збірка «Проміння землі» виходить тиражем 5 тисяч. Вірші про кохання й природу свіжими вітрами вдихнули в задушливу літературу. Наступні «Вітрила» (1958) і «Мандрівки серця» (1961) принесли славу, але й ворогів: збірка «Зоряний інтеграл» знята з друку 1963-го. Ліна брала участь у Клубі творчої молоді, де зароджувався шістдесятницький дух.
- 1956: Перша книга – дебют, що вибухнув, ніби феєрверк над Дніпром.
- 1958: «Вітрила» – метафора мрій, що пливуть крізь шторми цензури.
- 1961: Вечори в Клубі – де Ліна читала вірші, а слухачі аплодували стоячи.
Ці роки заклали фундамент: поезія Костенко – не ескапізм, а бунт проти сірості, з метафорами, що ріжуть, як скло.
Шістдесятниця та дисидентство: слово проти системи
1960-ті – час, коли Ліна стала голосом покоління. Підписала листи проти арештів інтелігенції: 1965-го – за Осадчого й Зваричевську, кинула квіти братам Гориням на суді. Овація в Спілці письменників 1966-го за захист Світличного – легенда. Її виключили з Союзу? Ні, але 16 років не друкували – з 1963-го по 1977-й.
Сценарій «Дорогою вітрів» зняли з плану, «Перевірте свої годинники» (з Добровольським) не дійшов до екрану. Ліна потрапила в «чорні списки» Маланчука. Але вона творила в стінах: роман «Маруся Чурай» пролежав 6 років. Ця боротьба – як коріння дуба, що пробиває асфальт.
Її дисидентство – не гасла, а дія: листи за Чорновола (1968), підтримка ув’язнених. У 1977-му нарешті «Над берегами вічної ріки» – повернення тріумфальне.
Великі твори: романи у віршах, що оживили історію
«Маруся Чурай» (1979) – шедевр, де козацька співачка оживає в ритмі бароко. Роман пролежав у шухляді, але 1987-го приніс Шевченківську. Аналіз: Костенко переосмислює національну травму через жіночу долю, роблячи Марусю символом сили. Тиражі – мільйони, екранізації мріють.
«Берестечко» (1999) – поема про поразку Хмельницького, де Богдан рефлексує в полоні. Культурний аналіз: осмислення зради еліт, актуальне й сьогодні. 2010-го перевидання – 14 тисяч копій за день. «Записки українського самашедшого» (2010) – проза, лідер продажів, 80 тисяч тиражу.
| Твір | Рік | Значення |
|---|---|---|
| Маруся Чурай | 1979 | Революція в історичній поезії, феміністичний акцент |
| Берестечко | 1999 | Осмислення поразок нації |
| Записки… | 2010 | Прозовий дебют, бестселер |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, suspilne.media. Ці твори – не книги, а епоси, де історія дихає.
Досягнення та нагороди: від радянських заборон до світового визнання
Шлях нагород – як сходи до Олімпу. 1987: Шевченківська за «Марусю» і «Неповторність». 1989: Антоновичів. 2000: Орден Ярослава Мудрого V ст. Відмовилася від Героя України: «Політичної біжутерії не ношу!». Номінація на Нобелівську 1967-го з Тичиною й Драчем.
Сучасні: Орден Почесного легіону Франції (2022, вручено послом), Почесний громадянин Києва (2024, з Залужним), медаль Шептицького в Конгресі США (2025). Почесний доктор Львівського й Чернівецького університетів, професорка Києво-Могилянки. Планета 290127 – Лінакостенко (2015). Ви не повірите, але її тур 2011-го зібрав аншлаги, попри 81 рік!
- 1987: Шевченківська – вершина радянського періоду.
- 2022: Французький Орден – за дисидентство й творчість.
- 2025: Американська медаль – символ солідарності.
Ці відзнаки – не прикраси, а підтвердження: Ліна – голос епохи.
Особисте життя: пристрасні кохання, сім’я та тихі радощі
За блиском рядків – серце, що палало. Перший шлюб 1956-го з Єжи-Яном Пахльовським, поляком-студентом: романтика Москви, але розлучення через відстань. Донька Оксана (1956) – гордість: професорка Римського університету «Ла Сап’єнца», авторка «Ave, Europa», має онуку Ярославу-Франческу.
Роман з Аркадієм Добровольським (1962, старший на 20) – заборонений плід, осуд суспільства, спільний сценарій. Справжнє кохання – Василь Цвіркунов (з 1963-го, до 2000-го). Він, ветеран без ноги, директор Довженко-студії, став опорою. Син Василь-молодший (1969) – програміст у Каліфорнії, з родиною. Разом мандрували Україною, Ліна хвилювалася, чи прийме Оксана вітчима – прийняла.
Сьогодні Ліна самітниця: дочка в Італії, син за океаном. Але родина – у віршах: «Грішниця я. Полюбила чужого». Кохання загартувало, як сталь.
Ліна Костенко в часи війни: волонтерка й пророчиця нації
З 2014-го – волонтерка: гуманітарка в АТО, книги з посвятами ЗСУ. 2018: лист за Сенцова. Під час повномасштабної підписала 10 книг для БПЛА «Фурія» – зібрали 4 млн грн. 2025-го, на 95-річчя, вся країна співала її вірші. Її лекція «Гуманітарна аура нації» (1999) пророчо актуальна: культура – щит нації.
У 96-му році (2026) – затворниця в Києві, але вплив величезний: шкільні програми, меми в TikTok, цитати в окопах. Ліна вчить: незламність – у слові.
Цікаві факти про Ліну Костенко
- Батько знав 12 мов – Ліна жартувала: «Він читав Шекспіра івритом».
- Василь Симоненко кохав її, називав «Косталіною» – таємне почуття.
- Тур 2011-го: 81 рік, аншлаги в 7 містах, перерваний скандалом.
- Планета Лінакостенко (2015) – космос ушанував поетесу.
- Підписала книги для дронів 2022-го – 4 млн грн за 2 дні!
Ці перлини роблять її не іконою, а живою легендою.
Її слово – ріка Геракліта, що тече вічно. Ліна Костенко продовжує надихати, шепочучи: поезія – це неповторність.