Київська осінь 2013 року. Холодний вітер з Майдану пронизує наскрізь, а Леся Литвинова, вагітна четвертою дитиною, тягне мішок дров для опалення наметів. Руки в мозолях, але очі горять — бо поруч люди, які вірять у зміну. Ця жінка, народжена 6 липня 1976 року в Києві, перетворила хаос революції на системну допомогу тисячам. Сьогодні, у 2026-му, вона — співзасновниця фонду “СВОЇ”, ветеранка ЗСУ, мати п’яти дітей, яка щотижня закриває операції для поранених на сотні тисяч гривень. Її життя — це не казка героїні, а щоденна боротьба з болем, мінами та бюрократією, де кожна врятована година хворих чи знешкоджена вибухівка стає перемогою.
Леся завжди любила “влізати туди, куди ніхто не наважується”. З дитинства, проведеного за лаштунками театру — батько працював майстром зі світла, — вона звикла бачити реальність без прикрас. Школа намагалася перейменувати її на Олександру за паспортом, але Леся залишилася Лесею. У 18 років випадкова зустріч з Віктором Андрієнком відкрила двері на телебачення: асистентка, потім режисерка на “ТЕТ”. Документалка зачепила найбільше — витягувати правду з людей, розплутувати неможливе.
Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого дав фах телережисури. Реклама, кліпи — все пробувала, але душа тягнула до справжнього. “Я ніколи нічого не планувала, — каже вона. — Бралася за справу, і вона переростала в щось більше”. Так і з материнством: п’ятеро дітей з’явилися “само собою”. Старша Поліна вже доросла, Анастасія, Віталік, Варя — і наймолодша Соля, народжена під час пандемії, коли мамі було 44. Чоловік Влад, знайомство з яким припало на війну, розділяє цей ритм: разом вони йшли в тероборону.
Майдан як точка неповернення
Революція Гідності 2013-2014 років зламала звичне життя. Вагітна Варею, Леся возить дрова, прихищає поранених, відбиває їх від “беркуту”. “Я умерла на Майдані тієї зими. Я родилася знову”, — згадує вона. З початком агресії на сході 2014-го кидає телевізійну кар’єру. Уявіть: успішна режисерка перетворюється на координаторку Центру допомоги переселенцям “Фролівська 9/11” у Києві. Тисячі людей з Донеччини та Луганщини — через цей центр пройшло понад 35 тисяч ВПО до 2018-го.
Гуманітарка, пошук житла, робота, юридична допомога, реабілітація дітей — все на плечах волонтерів. Леся з Оксаною Сухоруковою та командою створюють Благодійний фонд “СВОЇ”. Реєстр 2014 рік, код ЄДРПОУ 39293651, адреса — Київ, вул. Мельникова. Фокус спочатку на жертвах агресії РФ, потім розширюється. “Все, що я роблю, — це про життя”, — її філософія. Навіть у пеклі переселенських таборів вона бачить сенс.
- Гуманітарна допомога: одяг, їжа, іграшки для “сірих” зон.
- Медичний супровід: від базових ліків до складних програм.
- Соціальна адаптація: перекваліфікація, працевлаштування — тисячі історій успіху.
Цей список — лише вершина айсберга. Після списків команда аналізувала потреби: наприклад, для дітей у “гарячих” зонах організовували спортивні табори. Перехід до онкології та паліатива став логічним — допомагати тим, кого держава ігнорує.
Фонд “СВОЇ”: порятунок на межі
З 2019-го фонд фокусується на дорослій онкології та паліативній допомозі — напрям, де більшість організацій пасує. Знеболювальні, кисень, обладнання: під час COVID-19 роздали 20 концентраторів за добу, попри борги. “Коли людину знеболюють, і вона знову відчуває радість — це ні з чим не порівняти”, — ділиться Леся. Фонд не лікує за кордоном, якщо можна в Україні, і категорично проти евтаназії: фокус на тих, хто лишається.
У 2022-му війна все перевернула. Фонд розширює допомогу пораненим ЗСУ: операції, протези, реабілітація. У 2025-му, наприклад, за тиждень закрили 37 операцій на 632 800 грн плюс анонімні внески. Леся — керівниця паліативної служби, Ірина Кошкіна — виконавча директорка. Команда маленька, але ефективна: горизонтальні зв’язки, без корупції.
| Рік | Ключові проєкти | Кількість бенефіціарів |
|---|---|---|
| 2014-2018 | Допомога ВПО | >35 000 осіб (svoyi.org.ua) |
| 2019-2021 | Онкологія, паліатив, COVID | Тисячі пацієнтів |
| 2022-2026 | Поранені ЗСУ, паліатив | Сотні операцій щороку |
Дані з svoyi.org.ua та Новинарні. Ця таблиця ілюструє еволюцію: від кризи до системної допомоги. Фонд не стоїть на місці — у 2026-му акцент на правах пацієнтів під час війни, боротьбі з “гуманітарним непотребом” з Європи.
Фронт: міни, страх і родина
25 лютого 2022-го Леся з чоловіком ідуть до військкомату. Окупація села Литвинівка відрізала сім’ю: діти й батьки евакуювалися під обстрілами. 207-й батальйон тероборони 241-ї бригади, саперний взвод. “Мінер — творча професія, — казав наставник. — Спочатку творча, потім героїчна”. Знешкоджувати “пеемки”, протитанкові міни, під постійним ризиком. Офіційна відпустка — 10 днів на рік, решта — домовленості.
Найважче — не думати про дітей. Поліна й Анастасія дорослі, Віталік травмував ногу, Варя й Соля чекали маму. “Відриваю з серцем”, — зізнається. Тату на руці — вишитий червоно-чорний орнамент, символ “своїх”. Липень 2023-го: поранення під Бахмутом під час відходу. Хребет, що й раніше турбував, погіршується. Демобілізація за сімейними обставинами — п’ятеро дітей, операція в цивільній клініці.
Чоловік повертається на фронт. Син Віталік, якому 16 у 2026-му, готується: КПІ на радіоелектроніку, тренування з “Госпітальєрами”. “Я розумію, що мій син воюватиме. Він теж”, — каже Леся. Війна не романтика: пекло втрат, але й братство, де за години стають ріднішими, ніж за роки.
Цікаві факти з життя Лесі Литвинової
Несподівана п’ята дитина: Соля народилася під час локдауну, коли Леся два місяці була в колясці після операції на хребті. Офіс фонду міняв памперси — родина на першому місці.
Онука ровесниця доньки: Старша Поліна народила дитину в 2020-му, різниця з Солею — місяці. Пандемія ускладнила бабусинство, але Леся жартує: “Життя не стоїть”.
Гуманітарний “сміттяр”: У 2025-му третина складів фонду забита непотребом з Європи — оленячі феромони, брудні труси. Леся бореться з цим публічно.
Не волонтерка: “Волонтерство — це хобі. Я працюю 24/7 за зарплату в фонді”.
Ці факти показують людську сторону: за супергероїнею — жінка з гумором, яка ненавидить слово “волонтерка”. У 2026-му вона критикує мобілізацію: брак плану, страх ТЦК. “Хочу, щоб не героїзм, а підготовка”. Пропонує загальну службу, як в Ізраїлі, включно з жінками.
Сьогодення 2026: нові фронти допомоги
Демобілізована, Леся повертається до фонду повноцінно. Збори на імпланти пораненим, паліатив під обстрілами. У січні 2026-го в інтерв’ю Новинарні ділиться: війна триватиме роки, перемир’я — пауза. Фонд адаптується: фото страждань не валюта, права пацієнтів — пріоритет. Вона бореться з корупцією в гуманітарці, закликає до прозорості.
Діти ростуть у війні: Віталік тренується, молодші допомагають у фонді. Леся пише у Facebook — 72 тисячі підписників слідкують за щотижневими звітами. “Ви сплатили операції для 37 поранених” — типовий пост. Її енергія заразлива: від мін до знеболювальних, вона змінює реальність. Родина в західній Україні, але серце на фронті й у палатах.
У 2026-му Леся Литвинова — символ незламності. Вона не чекає дива від держави, а будує його руками. Поранення нагадують про крихкість, але очі все ті ж — майданівські, готові до нового раунду. Діти, фонд, країна — її поле бою, де кожна перемога множиться на тисячі життів.