У серці закарпатських гір, де Карпати шепочуть старовинні мелодії, народився Іван Попович – чоловік, чиє життя сплелося з піснями про кохання, розлуки та непохитну любов до сім’ї. Перша дружина Оксана розділила з ним львівську славу, але переїзд до Києва став роковим поворотом, що призвів до розлучення. Другий шлюб з Марією приніс доньку Соломію та радість онуків – Івана й Софію, а нині, попри пошкоджений війною будинок під Києвом, співак живе з коханою дружиною, гастролюючи та підтримуючи ЗСУ.
Сьогодні, у 76 років, Іван Дмитрович не сидить склавши руки: він художній керівник Державного театрально-видовищного агентства, співає на передовій для воїнів і ділиться теплом родини, що стала його опорою в бурхливому артистичному світі. “Я люблю свого зятя і донечку, своїх онуків Іванка та Софійку”, – зізнається він в інтерв’ю, і ці слова пронизані щирою ніжністю закарпатського гуцула. Його історія – не просто хроніка подій, а жива сага про перемоги серця над труднощами.
Від скромного хлопця з села Осій до зірки естради, де кожен шлюб став новим розділом мелодрами, – особисте життя Поповича віддзеркалює ритми його хітів, як “Василина” чи “Розлук не буде”. А тепер зануримося глибше, щоб відчути, як кохання формувало цю легенду.
Дитинство в Карпатах: коріння сили та чутливості
22 квітня 1949 року в селі Осій Іршавського району Закарпатської області на світ з’явився Іван Дмитрович Попович. Гори, що оточували його дім, ніби самі вчили співати – вітер у кронах ялин шепотів мелодії, а річки гули басами. Батьки, прості селяни, прищепили сину любов до рідної землі, яка згодом прорвалася в піснях про гуцулів і Карпати.
Ще школярем Іван мріяв про музику. Закінчивши Хустське культурно-просвітнє училище за фахом диригента хору в 1967-му, він продовжив у Дрогобицькому педінституті, а згодом у Львівській консерваторії. Ці роки стали фундаментом не лише кар’єри, а й перших сердечних поривів. Закарпатський темперамент робив його пристрасним: друзі згадують, як юний Іван зачаровував дівчат голосом, що пронизував душу, наче гірський вітер.
Саме в студентські часи, співаючи в ансамблі “Арніка”, Попович відкрив для себе світ кохання. Лауреатство на Всесвітньому фестивалі молоді в Берліні 1973-го принесло славу, але вдома чекали тепліші почуття – перше справжнє кохання, що розквітло у Львові.
Оксана: перше кохання на тлі злетів естради
Львівські роки – це час, коли Іван Попович став королем естради. З Віктором Морозовим він створив ВІА “Ровесник”, а згодом “Ватра”, де “Люба-Люба” стала візитівкою. Саме тут, у галасному місті лева, з’явилася Оксана – перша дружина, жінка, що розділила славу й достаток. Вони мали квартиру, автомобіль, життя кипіло концертами та шанувальницями, але кохання трималося на щирості.
Оксана підтримувала чоловіка, коли той відстоював україномовні пісні в радянські часи, ризикуючи кар’єрою. Разом вони насолоджувалися успіхом: гастролі, оплески, вечері при свічках у затишних львівських кав’ярнях. Та доля підкинула випробування – переїзд до Києва 1982-го для роботи в мюзик-холі. Невелика квартира, чужі стіни, постійні роз’їзди розкололи ідилію.
Жінка не витримала: повернулася до Львова, подала на розлучення. Іван, болісно переживаючи, залишив їй усе майно – квартиру й авто. Розрив став глибокою раною, адже зрада (як натякають деякі спогади) додала гіркоти. Але закарпатська вдача допомогла: Попович не впав духом, а кинувся в творчість, народжуючи хіти на кшталт “Карпатське весілля”.
Марія: другий шанс і народження сім’ї
Під час шлюборозлучного процесу, наче промінь у хуртовину, з’явилася Марічка – колега по сцені, що стала Марією, другою дружиною. Ви не повірите, але вони одружилися того ж дня, коли офіційно розійшлися з Оксаною! Ця смілива історія символізувала новий етап: від болю до щастя.
Марія, з її розумінням артиста, стала не просто коханою, а соратницею. Разом вони пережили пік популярності 1987-го – “Василина” гримить радіо, “Розлук не буде” сльозить очі слухачів. У 1990-му, коли Івана визнали Народним артистом України, народилася донька Соломія. Цей рік став вершиною: звання, дитина, стабільність.
Соломія, юрист за освітою, виросла в атмосфері музики. Батько пишався нею, навчаючи шанувати коріння. Марія жартувала: “У мене п’ятеро дітей – Іван, Соломія, зять і двоє онуків”. Їхній шлюб, попри гастролі, тримався на довірі – вона чекала вдома, він повертався з новими піснями-присвятими.
Цікаві факти з особистого життя Івана Поповича
- Одружився з Марією в день розлучення з Оксаною – рекорд швидкості для зірки!
- Пісня “Дружині” (2020) – пряма присвята Марії, де тенор тремтить від ніжності.
- Онуки Іванко та Софійка співають дідові хіти від 3 років – сімейні концерти в Закарпатті.
- Передав джип ЗСУ, а квартиру в Києві – сім’ї пораненого воїна під Бахмутом.
- Пенсія 5 тис. грн вистачає на бензин з Закарпаття до Києва та чай по дорозі.
Ці перлини роблять Поповича не просто співаком, а живим символом родинного тепла.
Онуки та зять: радість дідуся-гуцула
Роль дідуся Іван Попович прийняв з ентузіазмом, наче новий хіт записав. Онуки – Іванко та Софійка – його слабкість. На концертах малюки танцюють під “Гуцулянку”, а вдома дідусь розповідає казки про Карпати. Соломія та зять стали опорою: вони разом святкують ювілеї, як 75-річчя 2024-го у Львові з аншлагом.
Сім’я – це той якір, що тримає в штормах. Зять, за словами Івана, “свій хлопець”, а Соломія успадкувала татову чутливість. У 2016-му Марія зізнавалася: родина – п’ять душ, де кожен доповнює інших. Навіть у розмовах про війну Попович першим згадує близьких: “Донечка й онуки – моє золото Карпат”.
Ці стосунки еволюціонували: від дитячих ігор до глибоких бесід. Онуки навчаються любити Україну, слухаючи дідові історії про фестивалі в Берліні чи гастролі в Бразилії.
| Етап шлюбу | Період | Ключові події | Вплив на життя |
|---|---|---|---|
| З Оксаною | Львівські 1970-1980-і | Слава ВІА “Ватра”, переїзд до Києва | Злети й розчарування побутом |
| З Марією | З 1980-х – дотепер | Донька Соломія (1990), онуки | Стабільність, творчий тандем |
Таблиця базується на даних з 24tv.ua та glavcom.ua. Порівняння показує еволюцію від пристрасті до зрілої любові.
Війна: випробування для дому й серця
24 лютого 2022-го Іван Попович був на гастролях, коли танк окупантів у селі Мила під Києвом зніс паркан, половину даху й нагромадив сміття. Будинок, символ спокою після гастролей, став полем бою. Відремонтували (станом на 2025-й), але жити небезпечно – радіація, руйнування.
Дві київські квартири врятували ситуацію: одну віддав сім’ї воїна з малюком, іншу використовує рідко. Живе то у Львові, то на Закарпатті з дружиною. “Я не бідний чоловік”, – каже, бо концерти годують. Передав джип ЗСУ, співає на передовій у Донецькій області.
Війна загартувала: пенсія 5 тис. грн смішна, але дух незламний. Разом з Марією вони тримаються, згадуючи Степан Гігу на прощанні 2025-го. Ці випробування наблизили родину ще дужче.
Сьогодення: гастролі, дружина й мрії про майбутнє
У 76 років Іван Попович – у формі: спорт, без фонограми, концерти для дітей від 3 до 93. Дружина, його “прекрасна опора”, розуміє роз’їзди. “З артистом не просто, але вона терпить”, – сміється він. Соломія з родиною поруч, онуки ростуть патріотами.
Робота в агентстві Мінкульту – ще один фронт: розвиває естраду, співпрацює з молоддю. Ремікси з Дзідзьо (“Василина”) – місток поколінь. Особисте життя цвіте: сімейні вечері на Закарпатті, пісні-присвяти, плани на нові альбоми.
Іван Попович доводить: кохання перемагає розлуки, а родина – міцніша за карпатські скелі. Його історія надихає – живи повно, люби глибоко, співай душею.