Одеса завжди була містом, де слова летять швидше за чайок над Чорним морем, а Ірина Медушевська – одна з тих, чиї пости вриваються в стрічку як вибух феєрверку. Народжена 1 січня 1958 року в цьому перлині Причорномор’я, вона виросла серед гамору комунальної квартири, де шум сусідів змішувався з мелодіями батькового скрипкового смычка. Сьогодні блогерка з понад 30 тисячами підписників у Facebook, кураторка культурних подій і мама захисника, Ірина не просто коментує реальність – вона її запалює, відстоюючи українську ідентичність Одеси від Майдану до повномасштабної війни.
Її голос лунає в ефірах YouTube-проєкту “Сніданок у мами”, де портрети звичайних одеситів оживають за чашкою кави з видом на Потьомкінські сходи. У 2017-му ICTV включив її до ТОП-100 популярних блогерів України – визнання, що слова можуть важити більше за ракети. А в часи, коли місто потерпає від обстрілів, Ірина пише про стійкість: “Ми не програли, поки не здалися”. Така вона – пряма, як одеський жарт, і глибока, як море біля Аркадії.
Життя Ірини – це мозаїка з культурних фестивалів, бізнесу та безкомпромісного патріотизму. Від кінопрокату радянських часів до організації джазових імпровізацій і німого кіно під живу музику, вона завжди тягнулася до творчості. Під час Революції Гідності закликала проросійських агітаторів покинути Одесу: “Одеса була і буде Україною, крапка!” Сьогодні, у 2026-му, коли порти Одеси тримають економіку країни, а blackout стає нормою, її пости – це маяк для тисяч: про підтримку ЗСУ, критику корупції та віру в нову Україну.
Коріння в одеському хаосі: дитинство та родина
Комуналка на одеських вуличках – це не просто тло, а школа життя, де кожен шухлядний сусід додає спецій до характеру. Ірина з’явилася на світ у родині, де мати-бухгалтер рахувала копійки, а батько-музикант витягував із скрипки ноти, що заспокоювали весь двір. Цей контраст – цифри й мелодії – заклав основу її багатогранності: практичність поєдналася з емоційним поривом.
Дитинство в 1960-х минуло під звуки Чорного моря, яке завжди манило. Одеса формувала її: гумор як щит, прямота як зброя. “Люблю своє місто, і воно відповідає взаємністю”, – зізнавалася вона в інтерв’ю 2014 року. Ця любов не згасла навіть під ракетними дощами 2024-го, коли Ірина описувала, як одесити діляться хлібом у темряві.
Сім’я – ще один якір. Розлучена, або вдова, Ірина пишається сином Кирилом, народженим 1979-го. Він – захисник з перших днів повномасштабної агресії, і мама не приховує гордості: “Найпалкіші вітання сину-захиснику!” У постах FB вона ділиться тривогою за нього, перетворюючи біль на заклик до єдності. “Він забрав 7 років мого спокою, але ми стоїмо”, – пише про війну, маючи на увазі не лише сина, а всю країну.
Освіта й перші кроки: від економіки до кіношного виру
Одеський інститут народного господарства, де Ірина здобула диплом економіста, здавався стартом для стабільної кар’єри. Але душа тягнула до мистецтва. У 1980-х вона опинилася редактором реклами в обласній конторі кінопрокату – там народилася пристрасть до кіно. Короткі ролики, анонси новинок – це був її перший театр, де слова малювали кадри.
Колонка в “Вечірній Одесі” про свіжі фільми розкручувала її талант. А телепередача “Кіно місяця” на місцевому ТБ стала платформою, де одесити чекали її іронічних оглядів. “Фільми Антоніоні та Бертолуччі – мої улюблені, бо там правда про людину”, – ділилася вона. Ці ранні роки навчили: культура – не розвага, а дзеркало суспільства.
Перехід до бізнесу в 1995-му з ТОВ “Транс Склад Сервіс” (оптова торгівля) показав практичну сторону. Але справжній розквіт – у готелі та ресторані “Апартаменти Кларабара”, де гості смакували одеський колорит. Після анексії Криму 2014-го бізнес похитнувся – “клієнтів немає, подруги годують”, – писала вона, але не здалася.
Культурний спалах: фестивалі, що оживили Одесу
Співпродюсерка Odessa JazzFest у 2000-2010-х притягувала тисячі меломанів на вулиці Одеси. Джазові імпровізації під зорями – це був її підпис: свобода, ритм, як пульс міста. “Залучили тисячі глядачів”, – згадують у прес-релізах фестивалю.
Фестиваль “Німі ночі” 2010-го – унікальний мікс німого кіно й живої музики – став її хітом. Покази в Одесі та Києві, де старі плівки оживали під саксофони, збирали аншлаги. “Була кураторкою”, – підтверджує Ірина в постах. А ART Шустов та кураторство Музею коньячної справи додали гастрономічного шарму.
Ці проєкти не просто розважали – вони будували культурний мур навколо Одеси. Навіть у 2018-му, на сьомому “Німі ночі”, її внесок згадували як ключовий. Сьогодні, у час війни, ці спогади – нагадування про мирне життя, яке вона боронить постами.
| Рік | Подія | Опис |
|---|---|---|
| 1958 | Народження | Одеса, комуналка |
| 1980-і | Кінопрокат | Реклама, “Вечірня Одеса”, ТВ |
| 1995 | Бізнес | ТОВ “Транс Склад Сервіс” |
| 2000-2010 | Odessa JazzFest | Співпродюсер |
| 2010 | “Німі ночі” | Організатор |
| 2014 | Активізм | Проти сепаратизму |
| 2017 | ТОП-100 блогерів | ICTV, “Сніданок у мами” |
| 2022-2026 | Війна | Волонтерство, підтримка ЗСУ |
Джерела даних: my.ua, gazeta.ua.
Таблиця ілюструє, як кар’єра Ірини еволюціонувала від локальних проєктів до національного впливу. Кожен етап – крок до незалежності, де бізнес підтримував культуру, а культура – дух нації.
Блогерство як зброя: від Facebook до фронтових рефлексій
Facebook став її трибуною з 2010-х, коли 12 тисяч підписників виросли до 30 тисяч. “Стаю залежною: не пишу – паніка”, – сміялася 2014-го. Проєкт “Сніданок у мами” на YouTube з 2017-го – це інтерв’ю з одеситами: від ветеранів до митців. Кожен епізод – як тепла розмова за кавою, що розкриває душу міста.
Під час війни контент загартовується. У грудні 2024-го в інтерв’ю “Старий порядок чи нова Україна?” вона розбирає корупцію: “Старі еліти ігнорують правду”. У 2026-му, про обстріли: “Дуже важко, але все буде добре” – про blackout і порти, що годують країну. Волонтерка, у рейтингу “100 жінок Одещини 2023-2024”, збирає для ЗСУ, блокує тролів: “Ще ніколи не витрачала стільки часу на чистку”.
- Ключові теми блогу: Критика Труханова (“Не боротьба з ним, а шоу”), підтримка Яроша, європейський вибір (“Право на власність і суд”).
- Допомога: Від дитсадків для дітей АТО до бензину для вертольотів – один пост, і справа рухається.
- Особливий акцент: Психіка – у 2018-му антидепресанти від панічних атак, але “самотність як блаженство”.
Списки її постів показують: блог – не хобі, а місія. Переходять у реал – донати ЗСУ, мотивація. “Ми маємо цінності, нашу Неньку!” – типовий заклик, що резонує від Одеси до Києва.
Активізм у вогні: від Майдану до 2026-го
Євромайдан 2013-го запалив: пости за Європу, проти “юлі-януковичів”. 2 травня 2014-го – “звинувачували в усіх гріхах”, але тримала позицію. Допомога АТО: статус – і дитина в садок, гелікоптер для бійців. “Розплакалася: вибачте, що ви в жаху”.
Повномасштабна війна посилила: мама бійця, волонтерка. У 2024-му про Хануку: стоїть за толерантність. 2025-го – “Син на фронті, стоїмо!”. Критикує ухилянтів: “З Нації Героїв – до ухилянтів”. У рейтингах “100 успішних жінок Одеси” – за патріотизм.
Її сила – у прямолінійності. “Говорю правду, тому не витримують”, – про розлучення. Але це приваблює: феєрверк емоцій, бомби обійми, як казала Ірина Геращенко.
Цікаві факти про Ірину Медушевську
- Улюблена книга – “Війна і мир” Толстого, перечитує щороку, плаче над Волконським.
- Настільний напій – віскі, йога щоранку для балансу.
- Виграла золоті сережки на “TrendSetter Party” 2012-го – весільний феєрверк.
- Знайома з Ніною Матвієнко: “Говоріть російською, якщо зручно” – урок толерантності.
- Поважає Франкла: цитати з “Людина в пошуках сенсу” у постах про війну.
- “Свобода – це вибір”, – її кредо з 2014-го.
Ці перлини розкривають людину за ролями: філософку, що сміється над собою. Факти додають шарму, роблячи Ірину ближчою, ніби сусідка за стіною в тій комуналці.
Її шлях – від скрипки батька до постів про дрони для ЗСУ – надихає. Одеса в ній пульсує, як джазовий ритм, а Україна чує: стійте, бо ми сильніші. Море шепоче, що попереду ще багато нот.