У серці київських театральних подій пульсує ім’я Дмитра Богомазова – режисера, чиї постановки змушують серце битися в унісон з акторськими пристрастями. Народжений 14 лютого 1964 року в Кам’янську-Уральському Свердловської області Росії, з справжнім прізвищем Чекулаєв, він давно обрав Україну домом і сценою для своїх шедеврів. Сьогодні, як головний режисер Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка з 2017 року, Богомазов створив понад 50 вистав, що поєднують класику Шекспіра, Софокла та Франка з сучасними болями. Його “Гамлет” в Одесі чи “Коріолан” у Франка – це не просто спектаклі, а живі маніфести, де кожна репліка ріже, як скло.
Народний артист України з 2019-го, лауреат Шевченківської премії 2013 року за “Гамлета”, “Гості прийдуть опівночі” та “Щуролова”, Богомазов не просто ставить п’єси – він витягує з них душі героїв, роблячи їх близькими до нас, українців у часи випробувань. За даними сайту театру Франка (ft.org.ua), його роботи на лівобережжі та у власному “Вільній сцені” зібрали десятки “Київських пекторалей”. У 2026-му, попри виклики війни та відключення, його вистави, як “Арлезіанка” чи “Тартюф”, заповнюють зали, нагадуючи: театр – це опір, що не гасне.
Його стиль – суміш сюрреалізму та метафізики, де Фауст оживає в фрагментах, а Войцек танцює карнавал плоть. Богомазов любить Шекспіра, як старий друг любить добру чарку: “Отелло” в Черкасах, “Сон літньої ночі” в театрі Лесі Українки, “Дванадцята ніч” – скрізь його рукою помітний слід інновацій. А в 2025-му LB.ua писав про прем’єру з Річардом Нельсоном, де актори борються з Шекспіром наживо, ніби в реальному театрі за лаштунками.
Від інженерних креслення до режисерського пульту
Молодий Діма Чекулаєв у Свердловську мріяв про електроніку – вступив до Київського політехнічного інституту на факультет електронної техніки. Але після другого курсу щось клацнуло всередині, наче переключатель у ламповому приймачі. Театр кликав сильніше, ніж схеми й транзистори. Перехід до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого став доленосним: курс Едуарда Митницького, майстра лівобережжя, навчив бачити сцену як поле бою емоцій.
Випуск у 1995-му – і одразу робота в Театрі на лівому березі Дніпра. Дебют 1993-го “Чарівниця” за Карпенка-Карого (тоді ще “Волшебниця”) приніс “Київську пектораль” за найкращий дебют. Уявіть: двадцятип’ятирічний хлопець ставить класику так, що критики шепочуться про нову зірку. “Небагато вина… або 70 обертів” за Піранделло номіновано на Шевченківську – номінація, що обпекла амбіції.
Цей період – школа виживання. Богомазов ставив “Обмануту” за Манна, “Філоктета-концерт” Софокла, “Смерть Тарелкіна” Сухово-Кобилина. Кожна вистава – експеримент: сюрреалістичні маски, деформація простору, актори, що танцюють на межі. Він не копіював учителів – переосмислював, додаючи свій отруйний гумор і біль.
Народження “Вільної сцени”: бунт проти рутини
У 2001-му Дмитро Богомазов не витримав рамок – заснував “Вільну сцену”. Театр-студія, де правила пише режисер: “Горло ‘Sanctus'” за Гофмана, “Морфій” Булгакова, “Роберто Зукко” Кольтеса. Тут сцена дихала свободою, актори ризикували, глядачі завмирали. “Morituri te salutant” за Стефаника – гімн приреченості, номінований на “Пектораль”.
До 2011-го “Вільна сцена” випустила хіти: “Крисолова” Гріна, “Жінку з минулого” Шиммельпеннінга – останній здобув дві “Пекторалі” 2007-го. Об’єднання з лівобережжям у 2012-му не згасило вогонь: “Войцек. Карнавал плоти” Бюхнера номіновано, “Гості прийдуть опівночі” Міллера – шлях до Шевченківської.
Цей театр став його лабораторією. Богомазов говорив в інтерв’ю “Дню”: “Мені важливо чути людей, з якими працюю”. Результат – спектаклі, де актор не пішак, а співавтор. Глядачі виходили з слізьми чи сміхом, але зміненими.
Тріумф у Театрі Франка: новий етап майстерності
2017-й – перемога на конкурсі, і Богомазов стає головним режисером Франка. Конкуренти були сильні, але комісія обрала його за бачення. Перші постановки: “Morituri te salutant”, “Ліс” Островського, “Украдене щастя” Франка 2020-го. “Коріолан” – маніфест гордості, де римський герой говорить голосами українців.
У 2023-му “Тартюф” Мольєра з сином Петром Богомазовим як художником – сатира на лицемірство, що рве шаблони. “Співай, Лоло, співай!” за Манна – музичний вибух. Навіть у 2025-2026, з блекаутами та ракетами, репетиції не стопоряться: 13 лютого 2026-го театр вітає іменинника, а “Доки сонце зійде” грає 12 лютого.
Його Франко – не музей, а живий організм. Богомазов вводить онлайн-трансляції, як “Гамлет” 2013-го з 17 тисячами глядачів. Педагогіка: викладає в КНУТКТ, виховує покоління, де син Петро вже зірка сценографії.
Практичні кейси: як Богомазов оживив класику
Розберемо три знакові постановки – уроки для режисерів-початківців і фанатів.
- “Гамлет” (Одеса, 2013): Перша онлайн-трансляція в Україні. Богомазов акцентував на божевіллі принца як метафорі корупції. Актори в сучасних костюмах, Гамлет з мікрофоном – 17 736 глядачів онлайн. Результат: Шевченківська премія, премія Бугової-Твердохліба.
- “Коріолан” (Франко, 2020-і): Шекспір про героя-вигнанця. Сцена – руїни, актори в камуфляжі. Богомазов: “Герой не зраджує принципи”. Глядачі пишуть: “Про нас, про Революцію”. Номінації на “Пектораль”.
- “Тартюф” (Франко, 2023): Мольєр з психоделічними декораціями Петра Богомазова. Лицемірство Тартюфа – дзеркало політики. Репетиції з імпровізаціями, сміх через сльози. Афіша 2026-го переповнена.
Ключ – діалог з акторами: Богомазов не диктує, а провокує. Для новачків: починайте з читок, де кожен голосує реплікою.
Шекспірівський цикл: любов, що не вмирає
Богомазов – шекспірофіл. “Отелло” в Черкасах – ревнощі як бомба. “Сон літньої ночі” у Лесі Українки – феї з прибульцями, як сам казав у 2025-му ZN.ua: “Шекспір вийшов дуже сучасним”. “Дванадцята ніч” – гендерний хаос з гумором.
У “Гамлеті” – не принц-меланхолік, а борець. Критики хвалять: метафізичний наліт, де сцена – лабіринт душі. Цей цикл – 10+ вистав, кожна з інноваціями: проекції, sound-design, акробатика.
Таблиця ключових шекспірівських робіт
| Спектакль | Театр, рік | Особливість | Нагорода |
|---|---|---|---|
| Гамлет | Одеса, 2013 | Онлайн-трансляція | Шевченківська |
| Отелло | Черкаси | Ревнощі як вибух | Номінація Пектораль |
| Коріолан | Франко, 2020-і | Маніфест гордості | Глядацький хіт |
| Дванадцята ніч | Лівий берег | Гендерний феєрверк | Пектораль 2017 |
Джерела даних: ru.wikipedia.org, knpu.gov.ua. Ця таблиця показує еволюцію: від класики до актуальних інтерпретацій.
Нагороди: визнання генія
Скриня трофеїв Богомазова – як сцена з “Фауста”: безкінечна. Золотий стандарт – Шевченківська 2013-го (knpu.gov.ua). “Київська пектораль” – 10+ разів: дебют 1993-го, “Черга” 2006-го, “Жінка з минулого” 2007-го, “Життя попереду” 2017-го.
- Заслужений діяч мистецтв (2013).
- Народний артист (2019).
- Премія Крушельницького (2005), “Експеримент” (2001), Курбаса (2021), Данченка (2018).
- Грамота ВРУ (2020).
Кожна – не трофей, а паливо. У ТОП-10 впливових режисерів “Зеркала тижня” 2014-го. А в 2026-му – ювілей 62-х, з новими планами.
Найсильніша цитата Богомазова: “Театр – це побачення наосліп”. Бо ніколи не знаєш, чим скінчиться репетиція.
Сім’я та спадщина: театр у крові
Син Петро – художник-постановник, партнер у “Тартюфі”, лауреат премій. Разом вони творять візуальні шедеври. Богомазов – педагог КНУТКТ, де вчить: слухай актора, ризикuj. Його учні – у франківців, лівобережжі.
У 2025-му YouTube-інтерв’ю: про Шекспіра в часи війни, “Арлезіанку” як про зниклих. Тренд – актуалізація: класика говорить про сьогодення. Фестивалі: засновник “Театральної платформи”.
Богомазов не зупиняється. У марті 2026-го репетиції тривають, сцена кличе новими історіями. Його театр – як ріка Дніпро: потужний, незламний, вічний.