Гучний, пронизливий голос дуда розноситься полонинами, ніби відлуння давніх гуцульських легенд оживає в холодному гірському повітрі. Цей архаїчний духовий інструмент, схожий на волинку, з міхом із козячої шкіри та кількома трубками, видає неповторний бурдонний гул, що переплітається з мелодією. В Україні дуда відома з XVI століття, переважно на Волині, Поділлі та в Карпатах, де її ще називають коза, міх чи ґайда. Вона слугувала супроводом для епічних пісень, весільних гулянь і навіть козацьких походів, створюючи той унікальний фон, від якого мурашки по шкірі.
Будова дуда проста, але геніальна в своїй народній винахідливості: шкіряний міх, вичинений з шкури кози, барана чи теляти, вивернутий вовною досередини, щоб утримувати повітря. До нього кріпляться три-чотири трубки — сисак для нагнітання повітря з клапаном, ігрова цівка з 6-8 отворами для пальців, подібна до сопілки, та 1-3 бурдонні труби для постійного басового гулу. Пищик роблять з очерету чи дерева, а весь інструмент прикрашають китицями, брязкальцями чи навіть різьбленою козячою головою. Звук народжується від вібрації язичка в числі, коли гравець ритмічно стискає міх ліктем, граючи мелодію лише на ігровій трубці, тоді як бурдони тягнуть монотонний акорд.
Цей інструмент не просто грає — він дихає душею народу, ніби серцебиття Карпат оживає в кожній ноті. За даними uk.wikipedia.org, дуда поширена в Карпато-Балканському регіоні, від України до Сербії та Албанії, але український варіант вирізняється своєю сирою, потужною силою.
Історія дуда: від Волині до Запорізької Січі
Дуда з’явилася в Україні в XVI столітті, ймовірно, на Волині — звідси похідне ім’я “волинка”, що поширилося імперією. Дослідники припускають міграцію інструменту з Заходу Європи через Балкани, де подібні волинки звучали ще в античні часи. У