Митрополит Олександр Драбинко, повне мирське ім’я Олександр Миколайович Драбинко, стоїть у центрі однієї з найгарячіших сторінок сучасної української церковної історії. Народжений 18 березня 1977 року в маленькому Корецькому містечку на Рівненщині, він виріс у сім’ї скромних службовців, де віра перепліталася з повсякденними турботами радянської провінції. Сьогодні, як керуючий архієрей Переяславської та Вишнівської єпархії Православної церкви України (ПЦУ), Драбинко уособлює перехід від московського впливу до національної автокефалії – крок, що розділив тисячі громад і мільйони вірян.
Його шлях – це не просто біографія, а дзеркало трансформацій українського православ’я: від лояльного секретаря митрополита Володимира Сабодана в УПЦ Московського патріархату до активного учасника Об’єднавчого собору 2018 року. Золотий медаліст Корецької школи, кандидат богослов’я з дисертацією про православ’я в посттоталітарній Україні, Драбинко швидко піднявся сходами церковної ієрархії, аби зіткнутися з інтригами, заборонами та тріумфом визнання томосу. У 2026 році, коли ПЦУ продовжує зміцнювати позиції, його голос лунає в подкастах і коментарях, розкриваючи нюанси пасхальних традицій чи підпільних шкіл УПЦ МП.
Ця еволюція робить Драбинка фігурою, близькою як для початківців, що шукають орієнтири в церковних подіях, так і для просунутих аналітиків, які розбирають геополітичні підтоки релігійних конфліктів. Його кар’єра сповнена парадоксів: від Афону до Печерської лаври, від редакторства офіційних видань до судових позовів проти колишніх колег.
Раннє життя та духовна освіта: корені на Волині
Корець, тихе містечко з замком Острозьких, де народився Драбинко, здається ідеальним тлом для церковного діяча – тут цвітіння вишень перемежовувалося з першими уроками дисципліни. У 1994-му, з золотою медаллю середньої школи №3, юний Олександр обирає шлях семінариста, вступаючи до Московської духовної семінарії. Чотири роки інтенсивного навчання завершилися першим розрядом – знаком видатних здібностей у теології та історії церкви.
Переїзд до Києва у 1998-му відкриває двері Київської духовної академії, де Драбинко не просто вчиться, а занурюється в болісні питання пострадянського православ’я. Його дипломна робота 2002 року, “Православ’я в посттоталітарній Україні (віхи історії)”, стає manifesto молодого богослова: аналіз розколів, автокефальних прагнень і ролі держави. Цей текст, захищений перед вченими мужами академії, пророкує майбутні битви, які сам Драбинко очолить через десятиліття.
Освіта не обмежилася теорією. Нострифікація диплома Ужгородської академії на доктора богослов’я у 2006-2007 роках додала ваги його голосу. Драбинко – один з небагатьох архієреїв з академічним бекграундом, що дозволяє йому поєднувати пастирство з публіцистикою. Сьогодні ці знання допомагають пояснювати, чому томос – не примха, а історична необхідність.
Сходження в УПЦ МП: від референта до секретаря предстоятеля
Ще студентом академії, у 1998-му, Драбинко стає референтом митрополита Володимира Сабодана – харизматичного лідера УПЦ МП, чия смерть у 2014-му залишить вакуум. Ця роль – ключ до елітних кіл: Драбинко супроводжує Сабодана на Афон, в Європу, стає співавтором телепрограми “Православний Мір” на каналі “Ера” у 2003-2005 роках. Глядачі бачили в ньому не сухого клірика, а ерудита з вогнем в очах.
1 липня 2006-го – поворот: призначення особистим секретарем предстоятеля. Того ж літа висвячений у диякони в Тверії на Святій Землі, священика в Успенському соборі Лаври, пострижений у монахи з ім’ям Олександр на Афоні. Швидкий ріст: ігумен, архімандрит, головний редактор сайту УПЦ МП та газети “Церковна православна газета”. Уявіть: з 22 листопада 2006-го він очолює синодальний відділ у зв’язках з державою – місток між церквою і владою.
- Ключові посади 2006-2011: Секретар предстоятеля, редактор офіційних медіа, голова відділу зовнішніх зв’язків (з 2011-го, постійний член Синоду).
- Міжнародна дипломатія: Участь у Міжсоборній присутності РПЦ (2009), возведення в архієпископа в Барі (2010).
- Адміністративні обов’язки: Тимчасове керування Київською єпархією у 2011-му під час хвороби Сабодана.
Ці роки – апогей: Драбинко пише книги “Під святительським омофором” (2006), “Предстоятель” (2006), стає голосом “поміркованого” крила УПЦ МП, що схилялося до Києва, а не Москви. Його брошура про неканонічність розкольників перевидавалася тричі, а фільм “Анатомія розколу” (2003) його авторства формував громадську думку.
Конфлікти в УПЦ МП: інтриги, звільнення та заборони
Тінь над кар’єрою лягла у 2012-му. 21 лютого Синод звільняє Драбинко з ключових посад за “деструктивні дії, інтриганство, недостойну поведінку”. Обвинувачення: поширення конфіденційних документів, видача особистих поглядів за волю Сабодана. Це класичний зіткнення “проросійського” та “проукраїнського” таборів – Драбинко платив за проавтокефальні симпатії.
25 квітня 2013-го звинувачення знімають, але тінь лишається: справа про викрадення монахинь Покровського монастиря (Драбинко – свідок). 2016-го – напад депутата Новинського в Корецькому, погрози. А 17 грудня 2018-го, після Об’єднавчого собору, Синод УПЦ МП забороняє його у служінні за “уклонення в розкол”. Драбинко парирує: заборони нечинні для клірика ПЦУ, визнаної Константинополем (uk.wikipedia.org).
| Період | Посада в УПЦ МП | Ключова подія |
|---|---|---|
| 2006-2011 | Секретар предстоятеля, голова ВЗЦЗ | Афон, міжнародні поїздки |
| 2012 | Звільнення з Синоду | Конфлікт таборів |
| 2018 | Заборона | Перехід до ПЦУ |
Джерела даних: pomisna.info, uk.wikipedia.org. Ця таблиця ілюструє драматичний злам – від центру влади до маргіналізації.
Об’єднавчий собор і роль у ПЦУ: новий етап
15 грудня 2018-го – Об’єднавчий собор у Софії Київській. Драбинко, один з двох архієреїв УПЦ МП (разом із Симеоном Шостацьким), що приєдналися, стає митрополитом Переяславським і Вишневським. 4 березня 2019-го Синод ПЦУ утворює єпархію з ним на чолі. Титул змінюється 2019-го з Переяслав-Хмельницьким на сучасний.
Він подає позови проти Онуфрія за наклепи, дарує панагію УГКЦ, отримує ордени від Епіфанія (2020). Книга “Українська Церква: шлях до автокефалії” (2018) – підсумок його боротьби. Нагороди: орден Ярослава Мудрого V ст. (2019), “За заслуги” II-III ст.
- Утворення єпархії: 40+ парафій, фокус на Київщині.
- Публічна активність: коментарі про томос, спростування міфів.
- Міжнародні зв’язки: визнання ПЦУ Вселенським патріархатом.
Ці кроки зміцнили ПЦУ, де Драбинко – місток між поколіннями кліриків.
Аналіз трендів: Драбинко як символ автокефалії
У 2025-2026 роках, коли ПЦУ наближається до 8 тис. парафій, роль Драбинка еволюціонує. Його коментарі про “верхівки пасок” як маркетинг (glavcom.ua, 2025) чи підпільні школи УПЦ МП (espreso.tv, січень 2026) показують адаптацію до сучасності. Тренд: від конфронтації до діалогу, де автокефалія – не війна, а консолідація. Драбинко прогнозує зростання ПЦУ попри опір Москви. Це впливає на молодь, шукаючу ідентичність у часи війни.
Сучасна діяльність: подкасти, служби та виклики 2025-2026
У 2026-му Драбинко активний: 18 грудня 2025-го співслужить Філарету у Володимирському соборі (spzh.eu). Подкаст Unzip (березень 2025) про смерть у музиці – інтелектуальний магніт. Він роз’яснює пасхальні звичаї: крашанки без ікон, бо це народна традиція, а не сакрамент.
Єпархія розростається: храми, що поминають Онуфрія юридично в ПЦУ, але фактично вагаються (spzh.eu, 2025). Драбинко – голос помірності, судові перемоги над наклепами (df.news, 2025). Ви не повірите, але його Instagram (@ol_drabynko) з 7.5 тис. фоловерів – платформа для щоденних роздумів.
Скандали про майно (будинок на Печерську, продаж Халімону 2023-го) він пояснює спадщиною: “Заробив чесно”. Арешти 2019-го у справі викрадення – закриті. Це додає шарму бунтаря, що вистояв.
Публіцистика та спадщина: книги, що формують думку
Драбинко – автор десятка праць. “Бог. Людина. Церква” (2013) розбирає антропологію віри. “Київська спадщина” (mvfund.org) – рефлексії про кризи. Його стиль – гострий, як рівненський вітер, з метафорами з історії.
- “Православ’я в посттоталітарній Україні” (2002): фундаментальний аналіз.
- “Українська Церква: шлях до автокефалії” (2018): бестселер собору.
- Статті в “Церковній газеті”: тисячі прочитань.
Ці тексти – не пил на полиці, а інструмент для вірян, що вагаються. Драбинко вчить: церква – жива, як Україна в борні.
Його шлях нагадує драбини в грі долі: підйом, зсув, але фініш – автокефалія. У 2026-му, з новими храмами та дискусіями, розмова триває – про єдність, що міцнішає з кожним днем.