У серпневім дні 2021 року Україна втратила одну з найяскравіших фігур своєї новітньої історії – Євгена Кириловича Марчука, генерала армії, першого голову СБУ, прем’єр-міністра та ключового гравця в питаннях національної безпеки. Цей чоловік, народжений у маленькому селі Долинівка на Кіровоградщині, пройшов шлях від оперативника КДБ до дипломата на мінських переговорах, завжди балансуючи між жорсткою реальністю спецслужб і мріями про сильну державу. Його кар’єра – це хроніка становлення незалежної України, сповнена драматичних поворотів, від путчу ГКЧП до конфронтації за Тузлу.
Марчук не просто обіймав посади: він формував інститути, як СБУ в 1991-му, коли з руїн радянського КДБ постала нова служба. Як прем’єр у 1995–1996 роках, він підписував Конституційний договір, що врятував країну від хаосу. А в останні роки життя – представляв Україну в Тристоронній контактній групі, де кожне слово могло коштувати життів. Ця постать поєднує в собі сталевий характер генерала й ерудита, який читав де Голля оригіналом і мріяв про президентство, що могло б змінити долю Криму.
Його життя – як бурхлива ріка Дніпро: спокійні заводі дитинства, вири 90-х, скелі сучасних викликів. Розповідаємо детально, з нюансами, які рідко згадують, щоб зрозуміти, чому спадщина Марчука пульсує в подіях 2026-го.
Ранні роки: від села до спецслужб
Долинівка, тихе село в Гайворонському районі Одеської області (нині Кіровоградська), 28 січня 1941 року стала колискою майбутнього генерала. Війна вирувала поруч, формуючи характер хлопця, який рано зрозумів ціну дисципліни та виживання. Батьки – прості селяни – передали сину любов до землі, але Євген обрав інший шлях: у 1963-му закінчив філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту за спеціальністю вчитель української мови, літератури та німецької.
Та педагогіка тривала недовго. З того ж року Марчук ступив у світ КДБ УРСР як оперуповноважений у Кіровоградській області. Чому? Радянська система приваблювала амбітних: стабільність, влада, доступ до таємниць. Швидко піднявся – від молодшого оперуповноваженого до начальника відділу, заступника начальника управління. У 1988-му очолив Управління КДБ у Полтавській області, де ввів реформи: оптимізував штат, посилив аналітику. Полтавчани спочатку насторожено ставилися до “кіровоградця”, але результати переконали – злочинність упала, служба модернізувалася.
До 1990-го – перший заступник голови КДБ УРСР. Тут Марчук показав себе стратегом: готував ґрунт для переходу до незалежності, не ламаючи систему одразу. Його гасло: “Безпека – це не репресії, а захист нації”. Цей період – ключ до розуміння: від комуністичного апарату до проукраїнського лідера.
Народження СБУ: перша лінія оборони нової держави
Червень 1991-го: призначений Державним міністром з питань оборони, національної безпеки та надзвичайних ситуацій. Серпень – путч ГКЧП. Марчук не вагається: відмовляє путчистам, телефонує колегам у Москві. “Кириллович, ви обалділи?” – чує від знайомих у КДБ. 6 листопада створює Службу безпеки України – першу в історії. Збирає кадри з КДБ, міліції, армії: 25 тисяч співробітників за місяці.
СБУ під його керівництвом (до 1994-го) нейтралізувала сепаратистів у Криму, розкрила шпигунські мережі. Марчук запровадив нові принципи: лояльність державі, не партії. Генерал армії з 1994-го – перше таке звання в ЗСУ. Але конфлікти з Кучмою: прем’єр звинувачував СБУ в “перевищенні повноважень”. Відставка – не поразка, а перехід до уряду.
Ці роки – фундамент безпеки. Без СБУ Україна могла б втратити Крим раніше. Марчук згадував: “Ми будували з нуля, на довірі”.
Прем’єр-міністр у вихорі 90-х
1 липня 1994-го – віцепрем’єр у Масола, з жовтня – перший віцепрем’єр і голова антикорупційного комітету. Боротьба з мафією: арешти, реформи. 8 червня 1995-го – в.о. прем’єра, з березня 1996-го повноцінний до травня. Підписує Конституційний договір з ВР – порятунок від дефолту.
Економіка в кризі: гіперінфляція, дефіцит. Марчук стабілізує: скорочує апарат, приватизує, залучає МВФ. Зростання ВВП на 0,3% у 1996-му – малий, але сигнал. Критики звинувачували в “шоковій терапії”, та альтернативи не було. Він маневрував між олігархами й реформами, як капітан у шторм.
Наприкінці – депутат II скликання від СДПУ(о), голова фракції “Соціально-ринковий вибір”. Перехід до парламенту – пауза для рефлексії.
Лінії оборони: РНБО, Міноборони та криза Тузли
10 листопада 1999-го – секретар РНБО до 2003-го. Координує безпеку: протидія корупції, тероризму. 2003-го – міністр оборони до вересня 2004-го. Ключовий епізод: острови Тузла. Росія насипала дамбу – Марчук мобілізує флот, дипломатію. Конфронтація згасла, але сигнал: Крим – болюча точка.
Він модернізував армію: нові стандарти НАТО, скорочення. Звільнений Кучмою – політичний тиск. Та Марчук не зламався: створив Партію Свободи 2004-го.
| Посада | Період | Ключові події |
|---|---|---|
| Голова СБУ | 1991–1994 | Створення служби, нейтралізація сепаратизму |
| Прем’єр-міністр | 1995–1996 | Конституційний договір, стабілізація |
| Секретар РНБО | 1999–2003 | Антикорупція, координація безпеки |
| Міністр оборони | 2003–2004 | Криза Тузли, НАТО-стандарти |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, lb.ua.
Таблиця ілюструє динаміку: кожна посада – крок до сильнішої армії. Після відставки – депутат III скликання, голова комітету з соцполітики.
Політичні баталії: мрії про Банкову
1999-й: кандидат у президенти, 8,13% – п’яте місце. “Канівська четвірка” з Морозом, Тимошенко, Симоненком розпорошила голоси – Марчук шкодував: “Об’єднаймося – і перемога”. 2006-го блок “Єдність” – 0,06%, кінець партійної гри. Та досвід лишився: радник Ющенка 2008–2010-го.
Кандидат юридичних наук з 1998-го – дисертація про безпеку. Публікації: “Виступи. Інтерв’ю. Статті” (1998). Перший політик з веб-сайтом – у 90-х!
Дипломат на передовій: від НАТО до Мінська
2014-го очолив секретаріат Україна-НАТО. З 2015-го – у ТКГ по Донбасу, з 2018-го уповноважений. Переговори в Мінську: тисячі годин, компроміси заради полонених. До 2019-го – звільнений, але роль ключова: стримування ескалації.
Марчук бачив загрози: “Росія тестує нас постійно”. Його підхід – діалог з силою.
Особисте життя: ерудит за лаштунками
Дві дружини: сини Тарас і Вадим від першої. З 1990-х – Лариса Івшина, головред “День”, опора в бурях. Разом будували інтелектуальний простір: бібліотека класики, мови (німецька вільно, французька, англійська). Хобі: баян, ранковий біг, плавання, шахи, джаз, Бах. Травми хребта не зламали – “Життя – марафон”.
Ви не повірите, але Марчук мріяв стати президентом, щоб “не втратити Крим у 2003-му”. Емоційний, але стриманий – як скеля в шторм.
Цікаві факти про Євгена Марчука
- Перший український політик з персональним сайтом у 1990-х – попереду часу на роки.
- Реформатор КДБ у Полтаві: скоротив штат на 20%, посилив техобладнання – злочинність впала на 15%.
- Знав де Голля напам’ять, Бен Алі – взірець. Бібліотека – 10 тисяч томів.
- Під час Тузли особисто керував флотом: “Один постріл – і історія інша”.
- Гра на баяні – релаксація після переговорів; бігав 5 км щодня до 80.
Ці штрихи роблять Марчука живим: не машина, а людина з пристрастями.
Спадщина: чому Марчук надихає у 2026-му
Помер 5 серпня 2021-го від COVID – ускладнення серцево-легеневою недостатністю. Орден Свободи посмертно. Спадщина: СБУ як інститут, стандарти НАТО в ЗСУ, досвід Мінська. У 2026-му, з війною, його принципи – “безпека через силу й дипломатію” – актуальні. Марчук навчив: держава – це не посади, а система захисту народу.
Його книга лишилася незавершеною, плани – в серцях. Україна стоїть міцніше завдяки таким, як він. Історія триває – з уроками Марчука.