Київські вулиці гуділи від криків і диму, коли молода журналістка Валерія Бурлакова вперше відчула гострий присмак небезпеки. Під ногами луснула світлошумова граната, але замість паніки вона просто повідомила редактору: “Мене поранено, репортаж сьогодні не здам”. Така вона – Лера, позивний фронтової мінометниці, авторка книги, що розірвала серця тисяч читачів, і нині координаторка кампаній Amnesty International. Валерія Ігорівна Бурлакова поєднує в собі журналістську гостроту пера, солдатську стійкість і материнську ніжність, ставши символом незламності української жінки в часи випробувань.
З дитинства, проведеного між Азербайджаном, Росією та Одесою, Лера вбирала атмосферу новинних редакцій – бабуся й мама працювали журналістками, тож маленька дівчинка чула гарячі дискусії за кухонним столом. У 13 років Карпати відкрили їй живу українську мову, яка зачарувала серце, а в 2011-му, повернувшись до Києва, вона свідомо перейшла на українську в повсякденному житті. Сьогодні її син Тимур, якому вже за шість, карає маму за випадкові русизми й будує САУ з Lego – патріотизм у їхній родині тече в крові, як ріка Дніпро.
Шлях до професії: від студентських репортажів до “Українського тижня”
Вивчаючи журналістику в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Валерія закохалася в репортажі – ті тексти, де емоції переплітаються з діалогами, а факти оживають на сторінках. Ще школяркою вчителька зачитувала її твори вголос, і це стало першим поштовхом. Після університету вона опинилася в одеському “Таймері”, потім у “Дні” та, нарешті, в “Українському тижні”, де писала гострі матеріали про соціальні проблеми й конфлікти.
Репортажі Лери вирізнялися людяністю: вона не просто фіксувала події, а занурювалася в долі героїв, витягаючи з них правду голими руками. “Любила тексти, які дихають, де чуєш голоси людей”, – згадує вона в інтерв’ю. Та спокійна кар’єра урвалася взимку 2013-го, коли Майдан покликав на барикади.
Революція Гідності: перші рани й вибір долі
З осені 2013-го Лера висвітлювала протести для “Українського тижня”. 19 лютого 2014-го, під час штурму, вона пережила пекло: Будинок профспілок палав, Небесна Сотня падала під кулями. Її майданівський шолом із тризубом, цитатами з Орвелла та Михальчишина став талісманом – нагадуванням про безнадійність, але й про обов’язок боротися. “Не хочу дивитися списки загиблих, знаю, там будуть знайомі імена”, – писала вона тоді.
Поранення від “Беркуту” не зламало: навпаки, підштовхнуло до фронту. Зустріч з Іриною Цвілою “Лінзою”, яка пізніше загинула під Києвом у 2022-му, стала одним із тих зв’язків, що тримають душу вкупі. Майдан навчив Леру: патріотизм – це не гасла, а небайдужість до того, що більші за себе.
Фронтовий епос: від “Карпатської Січі” до “Донбасу”
Грудень 2014-го: Валерія кидає перо й іде добровольцем у “Карпатську Січ” під Донецьком. З чужою “Сайгою” навчається стріляти в новорічну ніч – інструкторів бракує, тож самотужки. Бої за Піски, шахту “Бутівка”, Світлодарську дугу, Дебальцеве – це роки, сповнені адреналіну й втрат. Офіційно оформлена восени 2015-го стрілець-санітаром у 93-й мехбригаді, згодом стає командиром 120-мм мінометного розрахунку в 54-й.
Там, на передовій, трагедія: 30 січня 2015-го на “Бутівці” від розтяжки гине наречений Анатолій Гаркавенко, “Морячок”. Сапер, з яким п’ять місяців разом, – і раптом порожнеча. Лера пише йому листи сорок днів, аби не зійти з розуму: “Я люблю його так, як ніколи… Ти сидиш на колінах біля нього. 200”. Ці слова ляжуть в основу її книги.
У 54-й бригаді рота голодує, аби не розігнали, – Лера серед них. Потім перехід у 46-й батальйон “Донбас-Україна”, де виходить солдатом. З Василем Сліпаком “Міфом” ділять окопи, п’ють енергетики в Маріуполі. Медаль “За військову службу Україні” 29 грудня 2016-го – визнання мужності (uk.wikipedia.org).
- 93-я мехбригада: Стрілець-санітар, перші ротації на “нулі”, навчання в бою.
- 54-я мехбригада: Командир міномету, Світлодарська дуга, голодування за роту.
- 46-й “Донбас”: Фінал служби, демобілізація як молодший сержант запасу в 2017-му.
Після списку боїв Лера згадує: змінювала шоломи, броніки, зброю, але дух лишався незламним. Війна навчила приймати смерть тих, хто йшов на неї легко.
“Життя P.S.”: щоденник, що став легендою
2016 рік, видавництво “Темпора”: книга “Життя P.S.” виходить тиражем, кошти від якого йдуть пораненим. Це не просто мемуари – сорокаденні листи до Морячка, фрагменти з Facebook і блокнота з окопу. Перекладена французькою, екранізована виставою в Театрі Заньковецької (2020, ролі Мар’яни Кучми й Олеся Федорченка). “З війни не повертаються”, – каже Лера, бо фронт змінює назавжди.
Книга розкриває не героїку, а буденність втрат: куртка в крові коханого, розмови з “Міфом” перед його загибеллю від снайпера. Героїня фільмів “Вона та війна” (2017) й “Моя війна” (2020), Лера стає голосом покоління. У 2021-му – особлива відзнака Women in Arts за внесок у культуру, перша ветеранка з такою честю.
Нове життя: від Вашингтона до Amnesty
Після демобу – волонтерство, потім 2022–2024: Democracy Fellow у Центрі аналізу європейської політики (CEPA) у Вашингтоні. Там Лера посилює українські голоси, говорить про війну світу. Перед повномасштабним вторгненням вивозить сина до безпечного місця, але повертається: “Багатьом немає куди”.
2024-го – у Києві, комунікаційниця Amnesty International Ukraine, координаторка Apart Together – кампанії за права українських полонених. У 2025-му занурюється в кампейнінг: “Солідарність в Україні – це інфраструктура”, – пише вона напередодні річниці вторгнення (Facebook). Сьогодні Лера мріє про фронт, але син тримає вдома: “Я б хотіла бути там, де не соромно”.
| Рік | Подія |
|---|---|
| 2014 | Доброволець “Карпатська Січ”, бої за Піски |
| 2015 | Загибель Морячка, служба в 93-й бригаді |
| 2016 | Книга “Життя P.S.”, медаль від держави |
| 2017 | Демобілізація молодшим сержантом |
| 2021 | Women in Arts |
| 2022–2024 | CEPA, Вашингтон |
| 2024– | Amnesty International Ukraine |
Таблиця хронології подій базується на даних з uk.wikipedia.org та sestry.eu. Вона показує, як життя Лери пульсує ритмом країни.
Цікаві факти про Валерію Бурлакову
- Навчилася стріляти з АГС у новорічну ніч без інструкторів – чиста імпровізація фронту.
- Її син Тимур штрафує за русизми й питає: “Мамо, ти вбивала окупантів на фронті чи у Вашингтоні?”
- З “Міфом” пили “Рево” в Маріуполі, а в Парижі збирали допомогу для окопів.
- Майданівський шолом із “1984” Орвелла досі символ віри в перемогу.
- Планує нову книгу про загиблих – сотні імен, від “Кабана” до “Да Вінчі”.
Ці штрихи роблять Леру живою, як подих вітру над Донбасом. Її історія – не про супергероїв, а про звичайних людей, які тримають небо. Втрати множаться: “Мирний” після дев’яти років війни, “Бізон” на Харківщині, “Да Вінчі” у 2023-му. Але Лера тримається, бо війна – це не кінець, а P.S. до життя, яке триває.
У розмовах із побратимами вона жартує про “гендер-паті” на фронті, але очі видають біль. Сьогодні, у 2026-му, Валерія Бурлакова продовжує боротьбу – не кулеметом, а словом і кампаніями. Її шлях надихає: від київської дівчинки до голосу полонених. І хтозна, може, скоро нова книга чи ротація – бо такі, як Лера, не зупиняються.