Тереза Мей увійшла в історію як друга жінка-прем’єр-міністр Великобританії, очоливши країну в найбурхливіший період — еру Brexit. З 13 липня 2016-го по 24 липня 2019 року вона стояла за кермом уряду, намагаючись витягнути Британію з європейського союзу без катастрофічних втрат. Її непохитність, як скеля в штормовому морі, вражала одних і дратувала інших, але ніхто не міг заперечити: ця жінка з Оксфорда вміє тримати слово. Сьогодні, у 2026-му, баронеса Мей з Мейденхеда продовжує впливати на глобальну політику з лав Палати лордів та чільнихівських форумів.
Народжена 1 жовтня 1956 року в Істборні, маленькому приморському містечку Східного Сассекса, Тереза Мері Брасіер виросла в родині англіканського вікарія Г’юберта Брасіра та домогосподарки Зайді. Батько, палкий проповідник, загинув у автокатастрофі, коли доньці було лише 25, а мати пішла слідом через рік через розсіяний склероз. Ці втрати загартували характер дівчини, яка вже в шкільні роки мріяла про велику політику — друзі з Оксфорда пригадують, як вона жартувала: “Хочу стати прем’єром, але Тетчер мене випередила”. Географічний факультет Сент-Г’ю-коледжу Оксфордського університету дав їй не лише диплом другого класу, а й перші кроки в світі фінансів.
З перших абзаців зрозуміло: Тереза Мей — не випадкова фігура. Її шлях від скромної родини до Даунінг-стріт, 10, сповнений наполегливості, а Brexit став її найважчим випробуванням, де вона тричі подавала угоду на голосування в парламенті, зазнавши поразок з рекордними маржа — аж 230 голосів проти в січні 2019-го. Та попри критику, саме за її каденції Британія активувала статтю 50 Лісабонського договору, запустивши відлік двох років до офіційного розлучення з ЄС.
Ранні роки: від Оксфорда до перших поразок на виборах
Після Оксфорда Тереза одразу поринула в лондонське Ситі — серце британських фінансів. З 1977 по 1983 рік вона працювала в Банку Англії, а згодом у Асоціації платіжних клірингових систем (APACS), де дослужилася до керівника європейського відділу. Ці роки навчили її розбиратися в складних європейських регуляціях — знання, яке згодом стане в пригоді під час Brexit-переговорів. У 1986-му вона вступила в раду лондонського боро Мертон, де за вісім років стала заступницею лідера фракції та речницею з житлових питань. Життя радниці здавалося спокійним, але амбіції горіли яскравіше за лондонські вогні.
Перші парламентські баталії виявилися невдалими: у 1992-му на виборах у Північно-Західному Даргема консерваторка набрала лише 27% голосів, програвши лейбористці. Ще гірше сталося 1994-го в Баркінгу — там її підтримали мізерні 8%. Та поразки не зламали: на загальних виборах 1997-го Тереза тріумфально увійшла до Палати громад від Мейденхеда, округу в Беркширі, де утримувала мандат аж до 2024 року. Тут почалася її справжня кар’єра — з другорядних ролей у тіньовому кабінеті до вершин влади.
У парламенті Мей швидко проявила себе як принципова консерваторка. Вона голосувала за вторгнення в Ірак 2003-го, підтримувала закони проти кліматичних змін, але виступала проти заборони куріння в публічних місцях і розширення прав ЛГБТ-спільноти. З часом погляди еволюціонували: 2013-го вона підтримала легалізацію одностатевих шлюбів, визнавши помилки минулого. Ця гнучкість робила її не просто ідеологинею, а прагматиком, готовим адаптуватися до реалій.
Тіньовий кабінет і перші великі ролі
З 1999-го Тереза увійшла до тіньового кабінету консерваторів, обіймаючи посади від міністра освіти до тіньового лідера Палати громад. Кульмінацією став 2002 рік: на партійній конференції в Борнмуті вона стала першою жінкою-голови Консервативної партії. Виступ перед делегатами став легендарним — Мей прямо назвала партію “паскудною” (nasty party), закликаючи позбутися образу елітарних снобів. Ці слова, гострі як лезо, оживили тортів і заклали основу для їхньої перемоги 2010-го.
Далі пішли тіньові міністерства транспорту, екології, культури та праці. Кожен пост додавав ваги: вона критикувала лейбористів за неефективність, пропонуючи реформи, які згодом реалізувала сама. У 2005-му, як тіньовий лідер Палати громад, Мей демонструвала майстерність дебатів, а з 2009-го боролася з пенсійними скандалами. Ці роки загартували її для головного виклику — посади міністра внутрішніх справ.
Міністр внутрішніх справ: реформи поліції та “вороже середовище”
У травні 2010-го Девід Камерон призначив Мей міністром внутрішніх справ — найдовше за весь XX століття, аж шість років. Вона запровадила “вороже середовище” (hostile environment) для нелегальних мігрантів: перевірки оренди житла, банківських рахунків і водійських прав. Поліція реформувалася радикально — скорочення штату на 20 тисяч, але зростання технологій і антитерористичних підрозділів. Депортація терориста Абу Катали 2013-го стала тріумфом, попри судові тортури.
Не обійшлося без скандалів: скандал Windrush 2018-го, коли карибські іммігранти стали жертвами депортацій, кинув тінь на її спадщину. Мей заборонила кхат — наркотик сомалійських громад, попри рекомендації експертів, і запровадила обраних комісарів поліції. Її гасло “no deal is better than a bad deal” народилося саме тут, у боротьбі з бюрократією. Загалом злочинність впала, а Британія стала безпечнішою — за даними Home Office.
Паралельно Мей очолювала ресорт жінок і рівноправності до 2012-го, просуваючи квоти для жінок у бізнесі та борючись з FGM — жіночим обрізанням. Ці реформи робили її феміністкою-консерваторкою, яка поєднувала традиції з прогресом.
Шлях до Даунінг-стріт: лідерство після референдуму
Референдум Brexit 23 червня 2016-го перевернув усе: 51,9% за вихід з ЄС. Камерон пішов, і Мей, Remain-підтримниця, оголосила кандидатуру на лідерство. Перемога була блискавичною — 50% у першому турі, суперниця Андреа Ледсом знялася. 13 липня королева Єлизавета II призначила її прем’єром. Перша поїздка — до Берліна на зустріч з Меркель, потім Трамп у США. Мей обіцяла “Brexit means Brexit” — і слова не розійшлися з ділом.
У 2017-му оголосила дострокові вибори для посилення мандата, але тори втратили більшість: 317 мандатів проти 318 у опозиції. Коаліція з DUP Північної Ірландії врятувала уряд, але послабила позиції в переговорах з Брюсселем.
Brexit-битва: угода, поразки та відставка
Активувавши статтю 50 у березні 2017-го, Мей розпочала переговори. План Чекерс — митний союз для товарів, але без єдиного ринку — викликав бунт у партії. Угода листопаду 2018-го передбачала перехідний період до 2020-го, платежі ЄС у 39 млрд фунтів і ірландський бекстоп. Парламент відкинув її тричі: 230 голосів проти в січні 2019-го — рекордний провал уряду.
| Дата | Подія | Результат |
|---|---|---|
| 29 березня 2017 | Активація статті 50 | Запуск переговорів |
| 19 червня 2017 | Дострокові вибори | Втрата більшості |
| 14 листопада 2018 | Угода з ЄС | 51 відставка міністрів |
| 15 січня 2019 | Перше голосування | Провал 230 голосів |
| 24 травня 2019 | Оголошення відставки | Кінець прем’єрства |
Джерела даних: en.wikipedia.org, gov.uk (станом на 2026 рік).
Дві вотуми недовіри витримала, але 24 травня 2019-го подала у відставку. Борис Джонсон успадкував хаос, завершивши Brexit 31 січня 2020-го. Мей пішла з посмішкою, залишивши фразу: “Я робила все для національних інтересів”.
Після прем’єрства: баронеса, академія та глобальні форуми
До 2024-го Мей залишалася бекбенчером, критикуючи Джонсона за Partygate та скорочення допомоги бідним. У березні 2024-го відмовилася від переобрання в Мейденхеді, де перемогла лібдемка Джошуа Рейнольдс. 21 серпня номінована на пожиттєве перство — баронеса Мей з Мейденхеда, вступила до Палати лордів у вересні.
У 2025-му нові горизонти: перша Blue Senior Fellow у Єльській школі глобальних справ (до весни), президент Chatham House з вересня — впливового аналітичного центру. На саміті Concordia у Нью-Йорку в вересні 2025-го з’явилася в яскравому вбранні з червоною помадою, коментуючи глобальні кризи. Її книга “The Abuse of Power” (2023) розкриває інсайди про владу, а виступи на подкастах на кшталт The Rest Is Politics тримають у тонусі.
Особисте життя: сила за шлюбом і вірою
З 1980-го Тереза одружена з Філіпом Меєм, інвестиційним менеджером Capital Group. Познайомилися в Оксфорді на дискотеці — Беназір Бхутто їх сватала! Без дітей через проблеми з фертильністю, подружжя компенсує походами в Альпи та крикетом — вона фанатка Джеффрі Бойкотта. Кулінарія — її пристрасть, колекція з 100 кулінарних книг, а Vogue — люксовий вибір на Desert Island Discs.
Англіканка, регулярно відвідує церкву Святого Андрея в Соннінгу. Діабет 1 типу з 2013-го — щоденні ін’єкції інсуліну не заважають. Мода — її фішка: леопардові туфлі на конференції 2002-го та останній кабмін 2019-го стали мемами. Філіп — “її скеля”, радник у тіні.
- Перша прем’єрка, яка відвідала Буенос-Айрес після Фолклендської війни — 2018-го.
- Співзасновниця Women2Win — кампанії за більше жінок у торах, результат: зріст з 17 до 50 депутаток.
- У 2017-му названа у Time 100, попри політичні шторми.
- Любить ABBA (“Dancing Queen”) та Моцарта, ненавидить фок-хантінг-бан.
- Перша кузинка лейбориста Алістера Стретерна — рідкісний крос-партійний зв’язок.
Ці перлини роблять Мей не просто політиком, а живою іконою британської стійкості.
Спадщина Терези Мей — як лабіринт: реформи поліції витримали час, Brexit-угода стала основою для Джонсона, а роль жінки-лідерки надихає. У Палаті лордів вона коментує Україну, Китай і клімат, нагадуючи: справжні лідери не зникають після Даунінг-стріт. Її історія шепоче, що наполегливість перемагає бурі.