Зоя Казанжи: біографія одеської письменниці та медіа-експертки

У маленькому селі Лиман на Одещині, де степові вітри шепочуть таємниці Чорного моря, 30 травня 1968 року з’явилася на світ Зоя Казанжи – жінка, яка перетворила слова на зброю змін. Від репортерських блокнотів одеських газет до поетичних рядків, що лунають у серцях тисяч, її шлях сповнений вогню журналістської правди й ніжності ліричних образів. Одеса, це перлина біля моря з її гучними базарними розмовами та тихими вечорами на Приморському бульварі, стала не просто домом, а джерелом натхнення для її текстів.

Зоя Іванівна Казанжи – не просто письменниця чи журналістка. Вона міжнародна медіа-тренерка, громадська діячка, блогерка, чиї пости в соцмережах збирають тисячі коментарів, і членкиня Українського ПЕН. Її перу належать збірки, що торкаються душі: від міських історій “Якби я була” до воєнних верлібрів “Марта й інші жінки”. Активна учасниця Євромайдану в Одесі, вона зшивала суспільство нитками слів під час криз, а з початком повномасштабної агресії РФ продовжила культурний фронт волонтерством і есеями про незламність.

Її біографія – це мозаїка з репортажів про корупцію, тренінгів для журналістів Центральної Азії та поезії про материнство в часи війни. Зоя не боїться гострих тем: від стереотипів про Одесу до травм волонтерів. Сьогодні, у 2026 році, вона продовжує писати, модерувати дискусії та надихати, доводячи, що слова можуть будувати мости над прірвами.

Раннє дитинство в степах Одещини та перші кроки до професії

Село Лиман, де народилася Зоя, – це край контрастів: безкраї поля, близькість Дунаю й тінь румунських впливів у діалектах місцевих. Тут, у родині простих одеситів, маленька Зоя вчилася слухати історії від бабусь, які пережили голод і репресії. Ці розповіді, пронизані гумором і болем, пізніше відлунювали в її текстах про жіночі долі.

Шкільні роки пройшли в Одесі, де море кликало мріями про велике. Зоя згадувала в інтерв’ю, як перші публікації в шкільній газеті розпалили любов до слова. Після школи вона вирушила до Києва, вступивши до Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Там, серед лекцій про етику преси та редагування, формувалася майбутня профі.

Освіта дала не лише знання, а й зв’язки. Зоя випускалася з дипломом, готова підкорювати одеські редакції. Цей період – фундамент її кар’єри, де теорія зливалася з практикою ще на студентських практиках.

Журналістські баталії: від репортерки до головної редакторки

Повернувшись до Одеси в 1985-му, Зоя одразу поринула в вир місцевих ЗМІ. Спочатку – кореспонденткою в газетах Одещини, де розкопувала історії про соціальні проблеми, екологію та корупцію в портах. Її репортажі, гострі як одеський перець, не лишалися непоміченими: читачі сперечалися, чиновники нервували.

До 2005 року вона піднялася до посади завідувачки відділу, а потім головної редакторки тижневика “Слово”. Тут Зоя керувала командою, боролася з цензурою перебудови й незалежності. Вона очолювала Українську Асоціацію видавців періодичної преси, відстоюючи свободу слова в часи, коли преса балансувала між владою та народом.

У 2004–2005 роках – робота в прес-службі Центральної виборчої комісії під керівництвом Сергія Ківалова. Це був складний етап: вибори, скандали, тиск. Зоя навчилася маневрувати в політиці медіа, що пізніше допомогло в тренінгах.

Її стиль – динамічний, з одеським гумором і гострою іронією. Репортажі про повсякденне життя Одеси ставали хітом, бо торкалися серця: від базарних пліток до драм портових сімей.

Медіа-тренінги та креативне бюро: новий горизонт

З 2002 року Зоя Казанжи перетворилася на міжнародну медіа-тренерку. Програми ОБСЄ в Україні та Центральній Азії: вона вчила журналістів етики, фактчекінгу, боротьби з фейками. Тисячі репортерів з Узбекистану до Киргизстану вдячні її практичним порадам – як писати без упереджень у кризових регіонах.

У 2000-х заснувала креативне бюро “Жаба” – агенцію комунікацій, де поєднувала журналістику з маркетингом. Сьогодні працює радницею в агенції E’COMM у Києві, але серце лишає в Одесі. Цей етап розкрив її як ментора: “Слова – це інструмент, що ріже правду”, – казала вона на семінарах.

Співзасновниця Українського клубу Одеси, де організовувала зустрічі з інтелектуалами. Ці дискусії формували проукраїнську культуру в місті стереотипів.

Літературний світ Зої Казанжи: від Facebook до поетичних шедеврів

Література для Зої – не хобі, а продовження журналістики. У 2013-му її Facebook-історії про одеське життя зібралися в книгу “Якби я була” / “Если бы я была” (Видавництво Старого Лева, 2014). 88 коротких новел, ілюстрованих Дашою Раковою, – це гімн жіночій свободі, з гумором про кохання й буденність. Переклад Оксани Думанської зробив її бісермонною.

2017-го вийшла “Щось таке як любов” – збірка, де лірика переплітається з прозаїчними ескізами. Теми: родина, місто, внутрішні конфлікти. Участь в антологіях “Палітра смаків” (2016), “12 неймовірних жінок” Мар’яни Савки (2017, тема – незалежність).

Найсвіжіша – “Марта й інші жінки” (2024, ВСЛ): 46 верлібрів про матерів, коханих і воюючих жінок. Війна з РФ – червона нитка: біль втрат, сила сподівань. Книга номінована на “Книгу року BBC Ukraine” та інші рейтинги 2025-го, увійшла до шорт-листів премій.

Ще “Книжечка-мандрівочка. Одеса” (спільно з Іриною Тараненко). Її поезія – як одеський дворик: барвиста, іронічна, глибока. Критики хвалять за автентичність: “Зоя пише так, ніби шепоче тобі на вухо правду життя”.

Перед таблицею з творами: Ось хронологія ключових видань, що ілюструє еволюцію від прозових замальовок до воєнної лірики.

Назва	Рік	Видавництво	Опис
“Якби я була” / “Если бы я была”	2014	Видавництво Старого Лева	Міські історії у стилі Facebook, теми свободи та жіночності.
“Щось таке як любов”	2017	Видавництво Старого Лева	Лірика про кохання, родину, одеські будні.
“Марта й інші жінки”	2024	Видавництво Старого Лева	Верлібри про війну, материнство, жіночу силу (данні з uk.wikipedia.org та pen.org.ua).

Таблиця показує зростання: від легких новел до глибокої рефлексії. Після успіху “Марти” Зоя презентувала книгу в Одесі та Києві 2024–2025, збираючи аншлаги. Її твори – місток між поколіннями, де одеський колорит зливається з універсальними емоціями.

Революція Гідності: Зоя на передовій одеських змін

З November 2013-го Зоя стала голосом одеського Євромайдану. Її Facebook-тексти інформували про мітинги, протистояння сепаратистам. 2 травня 2014-го – трагедія, але Зоя не зламалася: радниця Ігоря Палиці в Одеській ОДА, заступниця голови. Реформувала комунікації, боролася з міфами про “рускоязичну” Одесу.

“Моя місія – зшивати Одесу”, – говорила вона. Організовувала культурні події, дискусії. Цей період загартував: від вуличних баррикад до кабінетів влади.

Повномасштабна війна: культурний фронт і волонтерство

24 лютого 2022-го Одеса під обстрілами, але Зоя пише есе: “Ми будемо душити їх руками” (інтерв’ю 2022). Волонтерила, координувала допомогу. Есе “Міста сили” (2025, Суспільне): про трансформацію Одеси від 2014-го – вибір України, стереотипи зняті війною.

У 2024–2026 роках – модерація презентацій (книга про УПА, 2025), пости про “травму волонтера”. Її слова: “Коли в країні війна, кожен робить те, що вміє найкраще – я пишу, щоб не забули”. Блогерство на Facebook – мільйони переглядів, натхнення для одеситів.

Сімейне життя: опора в коханні та онуках

Зоя одружена з Геннадієм Казанжи – знайомі з дитячого садка в Лимані. Ця любов – як одеська казка: довга, вірна. Донька живе за кордоном, онук і дві онучки – радість бабусі. Сім’я – муза для поезії про материнство. Зоя жартує: “В онуках – вся Одеса: гучні, талановиті”.

У 2026-му Зоя продовжує: нові есе про Одесу під дронами, тренінги онлайн, плани на збірку. Її голос лунає, нагадуючи: в словах – сила нації. Одеса дихає через неї, а читачі чекають наступних рядків, бо знають – вони змінюють світ.