Софія Михайлівна Ротару з’явилася на світ 7 серпня 1947 року в маленькому селі Маршинці на Буковині, де вишневі сади шепотіли мелодії вітру, а річка Прут несла історії поколінь. Друга з шести дітей у молдавській селянській родині, вона виросла серед ланів і пісень, які лунали ввечері біля вогнища. Уже в шкільні роки її голос, чистий як гірська криниця, зачарував однокласників, а перемоги на конкурсах відкрили двері до великої сцени. Сьогодні, у свої 78 років, ця жінка з голосом, що пережив війни й епохи, лишається символом естради, виконавши понад 500 пісень мовами світу.
Її кар’єра спалахнула в 1960-х: від локальних фестивалів до Кремлівського палацу, від “Червоної рути” Володимира Івасюка до дуетів з зірками. Народна артистка СРСР, Герой України — нагороди лише натякають на масштаб таланту. Особисте життя сповнене ніжності й болю: шлюб з Анатолієм Євдокименком, син Руслан, онуки, які несуть родинний вогонь. У 2026 році Софія Михайлівна живе тихо, але її спадщина пульсує в серцях мільйонів.
Буковина подарувала світові не просто співачку — а голос, що з’єднав молдавські мотиви з українською душею, радянським шиком і європейським лоском. Розквіт слави припав на 1970-1980-ті, коли платівки розліталися мільйонними тиражами, а концерти збирали стадіони. Навіть нині, коли естрада кишить синтетикою, її “Луна-луна” чи “Хуторянка” звучать як вічний гімн коханню.
Раннє дитинство: пісні Буковини в крові
Маршинці — село, де кожна стежка пахне землею й медом, стало колискою для Софії Ротар. Батько Михайло Федорович, бригадир виноградарів, ветеран війни, що дійшов до Берліна, і мати Олександра Іванівна, яка торгувала на базарі, виростили шістьох дітей у любові й трудах. Старша сестра Зінаїда, зачарована радіо, навчила всіх російської та нотам — удома ж лунала лише молдавська. Софія, з домрою чи баяном у руках, співала в церковному хорі, а на весіллях її голос змушував танцювати до сходу сонця.
Не лише музика формувала характер: дівчина стала чемпіонкою школи з бігу на 100 і 800 метрів, переможницею спартакіади. Робота в колгоспі загартувала руки, але серце тягнулося до сцени. “Я співала, бо не могла інакше, — згадувала пізніше. — То було як дихання”. Ці роки заклали основу: суміш народних мотивів і жаги до великого світу.
У 1962-му, щойно закінчивши школу, Софія вступила до Чернівецького музичного училища. Там її помітили на республіканському конкурсі — перша перемога, що відкрила шлях до ансамблю “Смерічка”. Буковина відпускала свою зірку з легким сумом, знаючи: повернеться музикою.
Перші кроки: від локальних сцен до Кремля
1964 рік став переломним — 17-річна Софія заспівала в Кремлівському палаці на гала-концерті. Голос, що рвав тишу, приголомшив столичних критиків. Наступного року “Смерічка” розпалася, але Ротару вже була солісткою Чернівецької філармонії. У 1968-му на Всесвітньому фестивалі молоді в Софії (Болгарія) золоті медалі й перші місця закріпили славу.
Турне по Польщі, Німеччині, Югославії — скрізь аплодисменти. Вона співала українською, молдавською, російською, відкриваючи Європу для радянської естради. “Її тембр — як шелест листя в Карпатах”, — писали газети. Ці роки навчили дисципліни: репетиції до ночі, переїзди в холодних поїздах.
До 1970-го Софія вже знімалася в телефільмах, як “Соловейко з села Маршинці”. Життя кружляло вихором слави, але серце чекало на справжнє.
Прорив “Червоною рутою”: символ української естради
1971 рік — фільм “Червона рута” Романа Олексіва. Софія в ролі Оксани оживила пісні Володимира Івасюка: “Червона рута”, “Намалюй мені ніч”. Платівка 1972-го розійшлася мільйонами. Ансамбль “Червона рута”, де співали з сестрою Аурикою, став феноменом — турне СРСР, Польщею.
Та зрада вдарила: керівництво ансамблю відсторонили Софію, змусивши почати сольну кар’єру. “Було боляче, але сцена врятувала”, — казала вона. 1973-й: перемога на “Золотому Орфеї” в Болгарії з “Кохай мене”. Фестивалі “Сопот”, “Дрезден” — Європа падала до ніг.
Цей період — вершина: платівки “Співає Софія Ротару” (1973), “Балада про скрипки” (1974). Івасюк став її музою, доки трагедія 1979-го не обірвала нитку.
Злети 1970-1980-х: від фолку до року
1970-ті — експерименти: молдавський ліризм у “Тече вода”, дуети з Яаком Йоалою. 1977-й: альбом “Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару” — символ української естради, премія ЦК ВЛКСМ. 1980-ті: европоп, хардрок у “Золоте серце” (1988), перша з радянських виконавиць з речитативом і ритм-комп’ютером.
Концерти в “Олімпійському”, “Пісня року” (рекорд 92 пісні з 1973-го). Турне Канадою (1983), фан-клуби в Кореї, Фінляндії. Вона знімала кліпи на Sony BMG — піонерка візуалу.
Народна артистка УРСР (1976), Молд. РСР (1983), СРСР (1988). Сцена стала домом, де голос лікував душі.
Особисте життя: любов, втрати й родинний вогонь
1968-й: знайомство з Анатолієм Євдокименком у Новосибірську. Він — менеджер, вона — зірка. Шлюб став опорою: медовий місяць на гастролях, син Руслан 24 серпня 1970-го. Анатолій створив ансамбль, керував кар’єрою. Ялта 1975-го — новий дім, готель “Вілла Софія”.
Та доля жорстока: інсульти чоловіка, смерть 23 жовтня 2002-го. Софія скасувала концерти, замкнулася в жалобі. Руслан — продюсер, онуки Анатолій (1994, музикант, виїхав за кордон 2022-го) та Софія (2001, модель). У 2025-му потрійне поповнення: правнуки від родини.
Софія не вийшла заміж вдруге: “Любов не замінити”. Сьогодні родина — її світ, з Instagram-вітаннями та тихою гордістю.
Кіношна кар’єра: від мюзиклів до драми
Сцена мала продовження на екрані. “Червона рута” (1971) — дебют. “Де ти, любове?” (1980) — автобіографічна Марчела. “Душа” (1981) — роль, що розкрила драму. Мюзикли 2000-х: “Сорочинський ярмарок” (2004, хресна Лілія Подкопаєва), “Снігова королева”, “Божевільний день, або Одруження Фігаро”.
Телефільми як “Поет Софія Ротару” (1991), “Цвітіння Софії Ротару” (1996). Кіно додало шарму: вона не просто співала — грала серцем.
Понад 20 ролей, де голос танцював з кадром, роблячи її іконою.
Дискографія: альбоми, що завойовували серця
Понад 40 альбомів — від вінілу до CD. Ось ключові, що стали класикою:
| Рік | Альбом | Особливості |
|---|---|---|
| 1972 | Червона рута | Дебют, мільйонні тиражі |
| 1977 | Пісні Володимира Івасюка | Символ естради |
| 1988 | Золоте серце | Експерименти з роком |
| 1995 | Хуторянка | Народні мотиви |
| 2008 | Я — твоя любов! | Сучасний поп |
Джерела даних: uk.wikipedia.org. Ці платівки не просто продавалися — вони формували смаки поколінь, від фолку до диско.
Хіти як “Тільки цього мало”, “Лаванда” досі в плейлистах. Репертуар — 10 мов, місток культур.
Нагороди: визнання епохи
Заслужена артистка УРСР (1973), Народна — 1976, СРСР — 1988. Герой України (2002), Національна легенда (2021). Орден Республіки Молдови (1997), 12 “Золотих грамофонів” (2003-2017). Перемоги на “Сопот”, “Дрезден”.
- Перша премія “Золотий Орфей” (1973) — Болгарія визнала талант.
- Премія “Овація” (2008) — за внесок у шоу-біз.
- Зірка на Алеї слави Києва (2002).
Кожна нагорода — подяка від світу. Вона не гналась за ними, але слава знайшла сама.
Софія Ротару у 2026: тиха легенда з проукраїнським серцем
Повномасштабна війна 2022-го змінила все: Софія засудила ракети, підтримала ЗСУ благодійністю. Син і онук виїхали, але бабуся лишилася в Україні — Київ чи Буковина, точні місця таємниця. У 2025-му раділа правнукам, у 2026-му вітає в Instagram.
Здоров’я тримається: емфізема легень, але дух сильний. Нерухомість у Криму (готель) — спірне питання, та душа з народом. Вона не мовчить — співом миру говорить. Джерело: tsn.ua.
Сьогодні Ротару — ментор: радить молодим тримати коріння, бо “голос без душі — порожній”. Її історія надихає: з села до вершин, через бурі — незламна.
Цікаві факти про Софію Ротару
- Святкує день народження двічі: 7 і 9 серпня — через помилку в документах.
- Перша радянська зірка з ритм-комп’ютером і речитативом у 1980-х.
- Фан-клуби в 10 країнах, включно з Кореєю, де її назвали “королевою Буковини”.
- У Ялті реставрувала “купальні Роффе” в готель — перша підприємиця-естрадниця.
- Дует з Аллою Пугачовою “Нас не догонять” — хімія двох легенд.
- Онук Анатолій — музикант у США, Соня — модель у Японії, правнуки множаться.
Ці перлини роблять її не просто зіркою — казкою на землі.
Голос Софії Ротару не згасає: у каверах молодих, у спогадах фанатів, у мелодіях, що не вмирають. Буковина пишається, світ слухає — і чекає нових нот від легенди.