У спекотний липневий день 1973 року, коли сонце палило над Житомирщиною, у скромному Звягелі (тодішньому Новоград-Волинському) з’явився на світ хлопчик, чиє ім’я згодом гримить на весь світ – Валерій Федорович Залужний. Перша дитина в родині простих робітників, він виріс у ритмі гудків залізничного вокзалу та шуму заводських верстатів. Батьки Валерія – мама, яка день у день стояла за віконцем каси на вокзалі, і тато, що гнув спину на місцевому заводі, – вклали в сина не золоті гори, а сталевий хребет дисципліни й наполегливості. Саме ці корені, міцні, як поліські дуби, стали фундаментом для “залізного генерала”.
Життя в однокімнатній квартирі біля вокзалу поруч з двома військовими частинами додавало пікантності: солдати крокували вулицями, а малюк Валера з захватом спостерігав за ними, граючись солдатиками на парті. Батько, хоч і не офіцер, як іноді плутають у спогадах, працював на заводі, передаючи сину любов до точності й порядку – підручники завжди були обгорнуті в акуратні саморобні обкладинки. Мати ж, родом з Чернігівщини, вчила відповідальності: важка праця на вокзалі робила її прикладом неухильності. Ці двоє простих людей, без гучних титулів, виростили лідера, який згодом врятував націю.
Коли Валерій був малим, з’явився молодший брат Артур – на три роки пізніше. Батьки, змучені роботою, довірили старшому хлопцеві догляд за малюком, і той став справжнім маленьким татом: годував, гуляв, вчив першим словам. Ця братська турбота загартувала характер, навчивши відповідати за слабшого – урок, що знадобиться на фронтах.
Скромні корені: хто такі батьки Залужного
Батьки Валерія Залужного – втілення тихої сили українського пролетаріату середини ХХ століття. Мати, чиє ім’я не часто звучить у пресі, працювала на залізничному вокзалі Звягеля: касирка чи контролер – точна посада варіюється в спогадах, але суть одна – щоденна рутина з людьми, квитками й поїздами, що несли мрії геть від маленького містечка. Вона привела сина до першого класу, тримаючи за руку худорлявого кучерявого хлопчика, і саме її тепло стало опорою в холодні 80-ті.
Батько, робітник заводу, вчив сина порядку й праці руками. Деякі джерела помилково називають його офіцером через близькість гарнізонів, але перевірена інформація з авторитетних біографій стверджує: заводський верстатник, чия дисципліна просочувала дім, як запах мастила. Він помер рано, під час навчання Валерія в технікумі, залишивши хлопця з тягарем відповідальності. Бабуся з дідусем по маминій лінії – Василь Сергійович та Уляна Іванівна з Менського району Чернігівщини – стали другими батьками: у книзі “Моя війна” сам Залужний пише, як обожнював їх, проводячи літо в селі, де вчувався духом предків. Ці корені з Полісся – суміш працьовитості й любові до землі – живуть у кожному рішенні генерала.
Родина жила бідно, але дружно: четверо в одній кімнаті, де кожен знав своє місце. Батьки не балували, але й не тиснули – просто показували приклад. Валерій згадує в автобіографії, як тато вчив тримати слово, а мама – співчувати втомленим мандрівникам. Ці уроки стали компасом у хаосі війни.
Шкільні роки: від “Валєрчика” до лідера
Звягельська школа №9, між заводом і вокзалом, стала першим плацдармом. Перша вчителька Тетяна Шатульська-Пелешок пам’ятає: “Худорлявий, кучерявий, з букетом у руках прийшов – не плакав, як інші”. Старанний середнячок, не хуліган і не ботанік, Валера любив футбол, лижі, малював солдатиків на зошитах. Однокласники звали “Валєрчиком” – високий, спортивний, з гумором, що приваблював дівчат, хоч сам тримався стримно.
- Спокійний і відповідальний: завжди на чергуваннях, витирав дошку, вирівнював капці.
- Колективіст: ходив у походи, збирав металобрухт на поїздку до Ленінграда, де білі ночі й карти з однокласницями стали першим пригодницьким романом.
- Не гнався за нагородами: пропускав олімпіади, але допомагав усім – від дров до городу.
Після 9-го класу – військові збори, де “п’ятірка” з вишколу підкреслила поклик. Школа шефувалася з частинами, солдати приходили на свята – це запалило іскру. Однокласниця Жанна Васянович і друг Сергій Степанюк згадують: простий хлопець, що не рвався в лідери, але тримав слово. Ці роки сформували характер – тиху впевненість, що вибухне на фронті.
Юність і перші кроки до мрії
У 16 вступив до машинобудівного технікуму (нині політехколедж), де виріс до 189 см струнким атлетом. Закінчив з відзнакою за спеціальністю “ремонт с/г техніки”, попри бали 3,9 на вході. Викладачі Броніслав Пекарський і Віктор Ваховський хвалять: знав механіку на “відмінно”, тягнув групу, але сором’язливий – на дискотеках танцював, та не пив. Одногрупник Олександр Пивовар: “Він буде генералом”, – пророкував афганець-полковник.
Батько пішов з життя, класний керівник Борис Руденко (ex-військовий) став опорою. Валерій підбив друзів до Одеського інституту сухопутних військ – 1997, з відзнакою. 1993 – перша форма, командир взводу. Життя 90-х: холодні гуртожитки, таксі й охорона клубу для підробітку з одногрупником – все заради мрії.
Цікаві факти з життя Залужного
Перший “побутовий бунт”: У технікумі тягав залізо в спортзалі, бо опалення вимикали – грілися м’язами.
Романтична поїздка: У Ленінграді взяв провину на себе за дівчат, що грали в карти до ночі.
Спадок на ЗСУ: У 2023 отримав $1 млн від американця Григорія Степанця – весь перерахував армії.
Бабуся з Чернігівщини: Уляна Іванівна та Василь Сергійович – перші онуки, яких “обожнював”.
Військовий шлях: від взводу до Головнокомандувача
Кар’єра – як сходи, де кожен крок вивірений. Від командира взводу (1997) до батальйону, штабу 24-ї бригади (2007), командира 51-ї (2009). Генерал-майор (2017), командувач “Північ” (2019), Головком ЗСУ (2021). Під повномасштабним вторгненням – легенда: Київ тримається, Херсон звільнено. Звільнений 2024, але з Героєм України.
| Рік | Подія |
|---|---|
| 1973 | Народження в Звягелі |
| 1997 | Одеський інститут, лейтенант |
| 2021 | Головком ЗСУ |
| 2024 | Посол у Британії, книга “Моя війна” |
Джерела даних: uk.wikipedia.org, tsn.ua.
Сім’я – тил і натхнення
Дружина Олена – фінансистка в Укргазбанку, разом понад 25 років, мандрівники до війни. Доньки: старша – військова в Києві, молодша – майбутня лікарка. Брат Артур – екс-воїн, нині дипломат. У книзі Залужний відкриває душу: “Жили небагато, але щасливо”. Тітка Катя – “друга мама” в дитинстві.
Посольство в Британії: нова битва
З 2024 – посол у Лондоні: переговори про навчання 5-7 тис. українців, технології оборони. Генерал запасу, доктор філософії (2023), магістр міжнародних відносин. Валерій Залужний – не просто воїн, а стратег, чиї корені з вокзалу ведуть до світових столиць. Його історія шепоче: з простоти народжується велич, і родина – вічна фортеця.