Павло Зібров: Біографія співака, що зачарував покоління

Село Червоне на Вінниччині, 21 червня 1957 року. Тут, серед родючих полів і тихих садів, з’явився на світ Павло Миколайович Зібров – хлопчик з голосом, що з перших нот обіцяв стати легендою української естради. Баритон, глибокий і душевний, ніби черпає сили з корінням предків: болгарського батька Миколи Івановича, майстра на всі руки з сорока спеціальностями, та української матері Ганни Кирилівни, яка вчила дітей у місцевій школі. Цей дует культурних потоків визначив характер Павла – працьовитий, як батько, і чутливий, як пісні матері.

Уже в дев’ять років юний музикант вступив поза конкурсом до київської музичної школи-інтернату імені Миколи Лисенка. Там віолончель і контрабас стали його першими коханнями, а гурт “Явір”, створений у 1974-му, приніс першу перемогу – лауреатство на республіканському конкурсі в Керчі. Ці ранні перемоги – не випадковість, а іскра, що розгорілася в полум’я кар’єри, яка триває досі, переживши радянські часи, незалежність і навіть війну.

Шлях до сцени: Освіта, армія та перші оркестри

У двадцять Павло вступив до Київської консерваторії імені Чайковського по класу контрабасу. Паралельно працював у Державному естрадно-симфонічному оркестрі УРСР – там його голос уперше зазвучав соло. Армія в ансамблі пісні та танцю київського округу, поїздка до Афганістану в 1982-му – ці випробування загартували характер. Після демобілізації, у 27 років, вдруге в консерваторію, вже на вокальний факультет. З 1986-го по 1993-й – соліст Державного естрадно-симфонічного оркестру України. Гастролі по Союзу, лауреатства на республіканських та всесоюзних конкурсах – Павло Зібров ставав голосом епохи перебудови.

Його баритон, насичений теплом подільських степів, ідеально пасував до естрадних мелодій. Уявіть: величезні зали СРСР, де українська душа співає про любов і Батьківщину. Це не просто концерти – це місток між народами, який Павло будував нотами. Закінчивши консерваторію, він уже знав: сцена – його доля.

Прорив 90-х: Хіти, що стали гімнами

1993-й – перелом. Співпраця з Юрієм Рибчинським народила шедеври: “Хрещатик”, “Мертві бджоли не гудуть”, “День народження”. Ці пісні вибухнули, як феєрверк над новонародженою Україною. “Хрещатик” – гімн столиці, що пульсує ритмом серця міста, – миттєво підкорив чарти. Павло отримує звання Заслуженого артиста України. 1996-го – Народний артист. Його альбоми “Душі криниця” (1995), “Блудний син” (1995), “Очі дівочі” (1996) розлітаються тиражами, а сцени від Вітебська до Одеси тремтять під ногами фанатів.

Потім Петро Мага з “Вуса-бренд” – трек, що став візитівкою. Понад 15 альбомів, 20 кліпів, 500 написаних пісень. Перед таблицею з ключовими хітами ось вступ: Ці композиції не просто звучать – вони оживають у серцях, від весільних залів до фронтових блиндажів.

Рік	Хіт	Автори слів/музики	Значення
1993	Хрещатик	Ю. Рибчинський / О. Злотник	Гімн Києва, мільйони переглядів
1993	Мертві бджоли не гудуть	Ю. Рибчинський / П. Зібров	Філософська балада про життя
1999	Вуса-бренд	П. Мага / П. Мага	Візитівка іміджу, нагорода 2019
2021	Я так хочу додому	П. Зібров	Для біженців і воїнів

Джерела даних: uk.wikipedia.org, tsn.ua. Ці хіти співають досі – від корпоративів до “Голосу країни”. Павло не стоїть на місці: у 2023-му “Хрещатик” з KOLABA, 2024-го “Жінка, що кохаю я”. Його музика – місток часів.

Досягнення: Від орденів до легенди естради

Народний артист України (1996), Орден “За заслуги” III ступеня (2000), Орден Святого Михайла Архистратига II ступеня (2021), Орден Івана Мазепи (2025) від президента Зеленського за розбудову держави. Понад 20 “Шлягер року”, “Легенда української пісні”. Дев’ять “Слов’янських базарів”, викладач Київського університету культури. Його внесок – це не нагороди, а тисячі врятованих душ через пісню.

• Лауреат “Червоної Рути” (1992) – старт незалежної кар’єри.
• Понад 10 шоу-програм у Палаці “Україна” – аншлаги щоразу.
• Учасник “Танців з зірками” (2018), “Маска” (2021 як Порося), “Голос країни”.

Ці пункти – лише вершина айсберга. Павло – той, хто робить естраду живою, додаючи гумор і шарм у кожне шоу.

Театр пісні Павла Зіброва: Творча фортеця

1994-й: разом з дружиною Мариною створюють перший приватний театр пісні в Україні. Це не просто колектив – сім’я з провідних музикантів, де брат Володимир (заслужений діяч, полковник) грає ключову роль. Шоу “Вуса-бренд”, дискотеки 80-90-х як ді-джей. У 2025-му ювілейні концерти: 40 років на сцені в Житомирі, Рівному. Театр – це платформа для молодих, де Павло передає естафету.

Під час війни – благодійні виступи для ЗСУ, шпиталі, фронт. Пісня “Я так хочу додому” (2022) для біженців стала гімном стійкості. Волонтерство: збори на дрони, лікування воїнів у США. Його дім під Києвом з сонячними панелями переживає блекаути, а серце – з армією.

Особисте життя: Кохання крізь бурі

Перший шлюб у 20+ з Тетяною Самофаловою розпався в 27 – вона пішла до студента, залишивши сина Сергія (нар. 1983, живе в Канаді з двома онуками). Біль, що посивів волосся, але не голос. 25 серпня 1994-го – доленосна зустріч з Мариною (нар. 1959). “Без неї ніяких нагород”, – зізнається Павло. Разом 31 рік: донька Діана (1997, SMM-менеджер, готується до весілля), пасинок Олександр (1982). Марина – директор театру, костюмер, опора.

1. Сім’я як основа: щорічні ювілеї з квітами та піснями.
2. Випробування: Сергій не спілкується з мачухою через ревнощі.
3. Сьогодення: родина в безпеці, але з тривогами війни.

Це історія любові, де біль переростає в силу. Павло – батько, дідусь, коханий чоловік.

Сьогодні, у 68, Павло готується до нових концертів – Трускавець, ювілеї. Його голос лунає в YouTube мільйонами переглядів, а серце б’ється в унісон з Україною. Зібров не просто співає – він надихає жити, любити, боротися. І ця мелодія триває…