Вуді Аллен: біографія майстра кіно, скандалів і гумору

У шумному Брукліні 1935 року, де вулички пахли свіжим багелем і мріями про велике шоу-бізнесу, з’явився хлопчик з рудим волоссям і нестримною тягою до жартів. Аллен Стюарт Конігсберг, якому згодом судилося стати Вуді Алленом, виріс у скромній єврейській сім’ї, де мати Нетті гортала бухгалтерські книги, а батько Мартін майстрував ювелірні прикраси між офіціантськими змінами. Дитинство його нагадувало чорно-білу комедію: сувора мама, бійки в літньому таборі, але й перші тріумфи – фокуси для друзів і бейсбол на перервах. Уже в 16 він продавав дотепи газетам під псевдонімом Вуді Аллен, натхненний джазменом Вуді Германом, і заробляв більше за батьків. Цей бруклінський паренек перетворив неврози на золото – і створив ціле царство інтелектуального сміху.

Шкільні роки в Мідвудській середній школі минали під гаслом “не здавайся”, попри прізвисько “Рудий”. Аллен ненавидів уроки, але обожнював кінотеатри й джаз-клуби. Він вступив до Нью-Йоркського університету на кінематограф, та провалив іспити й покинув Alma mater. Замість лекцій – приватні уроки й самоосвіта. У 1950-х він пише для телешоу Сіда Сізара, заробляючи від 75 до 1500 доларів на тиждень. Там, серед геніїв на кшталт Мела Брукса, зародився його стиль: абсурд, пародія, філософія в жарті.

Стендап і телебачення: перші кроки до слави

1961 рік – Вуді Аллен виходить на сцену клубу Duplex у Грінвіч-Віллидж. Його монологи про неврози, секс і смерть розривають публіку сміхом. Альбоми “Woody Allen” (1964) і “Nightclub 1964–1968” стають хитами, приносять номінацію на “Греммі”. Він пише п’єси: “Не пийте цю воду” (1966, 598 вистав на Бродвеї), “Зіграй ще раз, Сема” (1969, номінації на “Тоні”). Газети New Yorker друкують його есе – “Без пір’я” (1975) й “Побічні ефекти” (1980) стають бестселерами.

Кіно кличе. 1965 – сценарій “Що нового, кицюню?” з Пітером Селлерсом приносить славу, хоч Аллен ненавидить цей фарс. Режисерський дебют – “Що трапилося, тигрова ліліє?” (1966), де він переозвучує японський боевик абсурдними діалогами. “Казино Рояль” (1967) – камео як племінник Бонда. А з 1969-го – повний контроль: “Хапай гроші й тікай”, “Банани”, “Все, що ви хотіли знати про секс…”. Ці стрічки – вибух слепстику й сатири, де Аллен грає себе: невдаху-інтелектуала в окулярах.

Золотий вік: шедеври 1970-х і 1980-х

1970-ті – Аллен еволюціонує від фарсу до глибини. “Сплячий” (1973) пародіює дистопії, “Кохання і смерть” (1975) – Толстого з Наполеоном. Але прорив – “Енні Голл” (1977). Роман про розрив з Даян Кітон, де четверта стіна ламається, а субтитри сміються з глядача. Фільм виграє чотири “Оскари”: найкращий фільм, режисура, оригінальний сценарій (з Маршаллом Брикманом) і актриса (Кітон). “Мангеттен” (1979) – чорно-біла ода Нью-Йорку під Гершвіна, номінації на “Оскар”.

1980-ті – розквіт. “Зеліг” (1983) – мок’юментарі про хамелеона, “Пурпурова троянда Каїру” (1985) – магія, де герой сходить з екрану. “Ганна та її сестри” (1986) – мозаїка сімейних драм, “Оскар” за сценарій. “Радіодні” (1987) – ностальгія за 1940-ми. Аллен черпає з Бергмана, Фелліні, Достоєвського, перетворюючи неврози на універсальні істини про любов, смерть і мистецтво. Його фільми – як джазова імпровізація: хаос, що народжує гармонію.

Кожен проект – малобюджетний (актори за мінімалку), з довгими дублями й імпровізацією. Аллен знімає по фільму на рік, ігноруючи Голлівуд. До 1990-х – понад 20 стрічок, вплив на романтичні комедії й арт-хаус.

Досягнення: Оскари, Бродвей, джаз і література

Вуді Аллен – тетрафеномен: режисер, сценарист, актор, кларнетист. Чотири “Оскари” (режисура й сценарії “Енні Голл”, “Ганна та її сестри”, “Опівночі в Парижі” – 2012). Три “Золоті глобуса”, “Сесіль Б. ДеМілль” (2014), “Тоні”, “БАФТА” (10 перемог з 24 номінацій). 15 акторів номіновані на “Оскар” у його фільмах: від Кейт Бланшетт (“Жасмін”, 2013) до Пенелопи Крус (“Вікі Крістіна Барселона”, 2008).

Театр: “Світло плавучого маяка” (1981, “Тоні”), мюзикл “Кулі над Бродвеєм” (2014). Джаз: щотижневі концерти з New Orleans Jazz Band у Карлайл-готелі, альбом “Wild Man Blues” (1997), режисера опери “Джанні Скіккі” (2008). Література: мемуари “Приблизно ні про що” (2020). Член Академії мистецтв Франції.

Ось ключові нагороди у таблиці для наочності:

Фільм	Рік	Нагорода
Енні Голл	1977	Оскар: Найкращий режисер, Сценарій, Фільм
Ганна та її сестри	1986	Оскар: Оригінальний сценарій
Опівночі в Парижі	2011	Оскар: Оригінальний сценарій
Вікі Крістіна Барселона	2008	Оскар: Другорядна актриса (Крус)

Дані з imdb.com та britannica.com. Ці перемоги підкреслюють, як Аллен змінив жанр: від слепстику до екзистенційних драм.

Особисте життя: шлюби, що іскрили й палали

Перший шлюб – з 17-річною Гарлін Розен (1956-1962). Познайомилися на джаз-концерті, розійшлися через його зради; вона подала позов на мільйон. Другий – Луїза Лассер (1966-1970), зірка його ранніх фільмів. Роман з Даян Кітон (1970-ті) надихнув “Енні Голл”. Стейсі Нелкін – школярка, прототип героїні “Мангеттена”.

Дванадцять років з Міа Ферроу (1980-1992) – вершина й прірва. Вона знялася в 13 фільмах, народила Ронана (1987, біологічний син), удочерили Ділан і Мойсея. Аллен не жив з родиною, але був батьком. Усе змінилося 1992-м: Міа знаходить ню-фото 21-річної Сун-Ї Превін, удочереної Міа від Андре Превена. Роман Аллена з Сун-Ї почався раніше – вона не падчерка юридично, але скандал вибухнув.

Скандали: тінь над генієм

Літо 1992-го: Міа звинувачує Аллена в molestation 7-річної Ділан. Розслідування Yale-New Haven: “немає переконливих доказів”, відео свідчень – плутане. Суд дав опіку Міа, Аллен – обмежені зустрічі з Ронаном. Ділан поновила звинувачення 2014-го в #MeToo, але розслідування 2020-х не знайшли підстав. Мойсей Ферроу підтримує Аллена, звинувачуючи Міа в маніпуляціях.

Аллен і Сун-Ї одружилися 1997-го у Венеції. Удочерили Беше Дюмен (кореянка) і Мензі Тіо (в’єтнамка). Попри критику (“Нью-Йорк Таймс” назвала “монструозним”), шлюб тримається 28 років. Ронан, журналіст, уникає батька. Аллен у мемуарах: “Серце хоче, що хоче”. Ці бурі затьмарили кар’єру, але не зупинили.

Європа і нові горизонти: кар’єра після 2000-х

2000-ті: “Матч Поінт” (2005) – трилер у Лондоні, номінації. “Опівночі в Парижі” (2011) – оскарівський хіт про ностальгію. “Жасмін” (2013) – драма з Бланшетт. З 2004-го – Європа: Барселона, Рим, Париж. “Колесо Чудес” (2017), “Дощовий день у Нью-Йорку” (2019), “Фестиваль Ріфкіна” (2020), “Удар удачі” (2023, Франція). Попри бойкоти Голлівуду, успіх за кордоном.

У 2025-му 89-річний Аллен анонсує новий фільм у Мадриді – WASP (2026), бюджет 14 млн дол., зірковий каст. Фінансування від уряду Іспанії. Попри cancel culture, фанати цінують: понад 50 фільмів, вплив на Кріса Нолана, Ноа Баумбаха.

Аллен продовжує творити, доводячи: геній перемагає бурі. Його історії про любов у Манхеттені чи Парижі шепочуть: життя – комедія з драматичними паузами.